Полісмен пішов собі далі, а ми знову обсіли приступки під дверима, мов ті мухи глечик з медом. Бо чи ж не чекала нас така чудовна річ, як сніданок? Коли б тут навіть роздавали банкноти на мільйон доларів, то й тоді ми б не липли до цього місця так настирливо й відчайдушно. Дехто вже позасинав, як прийшов назад той самий полісмен, і ми сипонули хто куди лиш для того, щоб знов повернутися, тільки небезпека проминула.

О пів на восьму відчинились невеликі двері, і солдат Армії спасіння вистромив голову.

— Нічого так захаращать дорогу, — сказав він. — Ті, що в которих талони, можуть заходити, а ті, що в которих нема, так їм до дев'яти не можна.

О, той сніданок! А до дев'ятої ще півтори години! Тим, хто мав талони, всі страшенно заздрили. Їм дозволили увійти всередину, помитись, посідати й відпочивати до сніданку, а ми поки що чекали того самого сніданку на вулиці. Талони роздавано минулого вечора на вулицях та набережній, отже, дісталися вони кому трапилось, а не за які заслуги.

О пів на дев'яту впустили ще одну партію власників талонів, а о дев'ятій невеликі ворітця відчинилися і для нас. Ми сяк-так прочавилися крізь них і опинились у дворі, набившися, мов оселедці в бочці. Не раз, волоцюгою бувши, доводилось мені в своїй рідній Янкіландії тяжко добувати собі сніданок, але жоден сніданок не добував я так гірко, як цей. Понад дві години чекав я на вулиці і ще понад годину — здавлений у цьому дворі. Цілу ніч я нічого не їв, охляв і підупав на силі, а тут ще сморід замащеного одягу й немитих людських тіл, розіпрілих від неймовірної тисняви, мало нутрощі мені не вивертав. Ми були там так щільно напаковані, що дехто, скориставши з нагоди, міцно заснув навстоячки.

Про Армію спасіння в цілому я не збираюсь говорити, і мої критичні уваги стосуються виключно того відділку Армії спасіння, що функціонує на Блекфраєрз-род поблизу Саррейського театру. Так от, перш за все: примушувати людей, що цілу ніч провели на ногах, ще отак вистоювати годинами — і жорстоко, і безцільно. Ми були кволі, зголоднілі, виснажені нічними поневіряннями та безсонням, і однак стояли там, і стояли, і стояли без пуття та без знаття.

Чималенько було в цьому натовпі моряків. Здавалося, що кожен четвертий тут шукає судна, і серед них принаймні десятеро виявились американськими матросами. Всі вони розповідали таку саму історію — чому вони опинилися «на мілкому», і, наскільки я знаюся на моряцтві, ця історія звучала правдиво. Англійські судна набирають матросів на весь рейс, тобто в обидва кінці, що триває часом аж три роки. Це означає, що матроси не можуть звільнитись і одержати розрахунок аж до повороту в свій порт, тобто в Англію. Платять матросам мало, годують кепсько, а поводяться з ними ще гірш. Дуже часто капітани просто змушують їх утекти з судна, чи то в Новому Світі, чи в колоніях, залишаючи кругленьку суму — свою платню — як чистий прибуток для капітана або власника, або їх обох. Та чи то з цих причин тільки, чи ще з яких, але факт, що таких дезертирів чимало. Тоді для повороту додому судно наймає, хто підвернеться. Цих уже наймають за трохи вищу, ніж в Англії, платню, як до країни, — з умовою звільнити по приході в англійський порт. Звісна річ, було б украй невигідно наймати їх надовше, коли в Англії платня матросові така низька, і моряків на мілкому завжди, як собак. Отже, зовсім не дивина була присутність американських моряків у казармі Армії спасіння. Щоб вирватися з однієї глушини, де вони сиділи на мілкому, вони припливли до Англії і застряли тут у найглухішій глушині, що тільки є на світі.