— Пропонують іти, а не наказують, — повторив Галка.

— Вони взагалі рідко наказують, як і наш Кудрявий, — зауважив Короп.

— Це вірно. З Кудрявим, з нашими генералами і полковниками жити можна… — погодився радист.

Галка замислився. В армії він пізнав, яку силу має командир. Ось чому він поважав Кудрявого, бо душею відчував: Кудрявий е отим справжнім командиром розвідгрупи, що знає своє місце, свої обов'язки особисто, знає кожного в групі, на що хто здатний. Якби не Кудрявий, Галка б не пішов на третє завдання. Так само вважав і Кудрявий: упоратися з новою роботою можна лише з таким радистом, з таким начштабом, з таким бійцем-розвідником, як Галка.

Але сьогодні удосвіта, коли Латиш і Кудрявий збиралися на шосе, командир, хоча й пошепки, заговорив про «наказ», звертаючись до Латиша:

— Ти ж заступник командира групи, а ходиш, мов м'ясник з ризького ринку. Та ще й голову опустив. Усе чоботи розглядаєш…

— Може, ти ще й накажеш мені поголитися? — самовпевнено відповів Латиш, трясучи коліном і задерши свого розплесканого носа ще вище.

— Так. Наказую! — прошепотів Кудрявий і озирнувся.

Латиш більше не став відповідати командирові, а ходив сюди-туди, переставляючи свої чоботища сорок п'ятого розміру. Від парашутної стропи, що тліла, висячи на гілці молодої сосни, він припалив цигарку і жадібно затягся.

Обличчя було сердитим і змарнілим. Над щетиною жовтіли щоки, чоло, кінчик носа за минулий тиждень роздвоївся ще виразніше. У світло-карих очах якась утома, безнадія, відчуття приреченості. Хлопці знали (першим про це довідався Орел), що Латиш ночами схлипував, як дитина, покидаючи постіль і відходячи на кільканадцять кроків, Він плакав, звичайно, за Тайдою. Таки у нього було з нею кохання, і він ніяк не може звикнутися з думкою, що Тайди з ним нема.

Нарешті Латиш угомонився і сів на пеньок, розглядаючи свої ходаки. Тим часом шанувальник порядку Короп розвів у металевій мисочці для бриття на теплій водичці мило, збив помазком білу піну і подав Латишеві:

— Прошу…

Латиш здригнувся, а потім посміхнувся й подякував:

— Палдес… — А до всіх: — Ви не гнівайтеся на мене. Зрозумійте, як це по-російському… — І став підкидати ніби крем'яхи у своїй великій, робочій долоні. — Я за Тайду життям своїм відповідав там під Даугавпілсом, а ось тут не вберіг…

— Пілоти-піжони винуваті! — з серцем промовив Короп. — Били ми у Печорах, та, видать, мало цих соколів-задавак. Чого б ото я забирався під самі хмари з людьми на борту? Низько б летів, то не розкидало б отак. Та й командування теж добре! Транспортного літака не знайшлося. Посадили на попутну машину, мов безбілетників!