Гуго пояснив. Є в організації інвалід війни Пауль Рот. Він живе на території недіючого цегельного заводу. Крім Рота, на заводі нема нікого. Гуго вважає, що непогано було б заманити Моллера туди. Завод, розташований на околиці міста, — найзручніше для цього місце.

— Ваш інвалід — надійна людина? — поцікавився Микита Родіонович.

— Цілком, — відповів Гуго.

— Я теж так вважаю, — підтвердив Вагнер.

XIII

Новий знайомий сподобався Андрію. Ідучи сюди, на цегельний завод, Грязнов сподівався побачити старого солдата, безногого або безрукого, похмурого, озлобленого. А перед ним стояла порівняно молода людина, не старша тридцяти п'яти років. Андрій дізнався, що Рот переніс дуже складну операцію після тяжкого поранення.

— Ти зрозумів, що від нас вимагають? — спитав Гуго.

— Та тут і розуміти нема чого, — відповів Пауль. — Ходім, я покажу вам своє господарство, — запропонував він гостям.

Двосхилі гостроверхі навіси, вкриті черепицею, займали площу в кілька гектарів. На них і між ними лежав чистий, незайманий сніг, який блищав під холодним промінням сонця. Під навісами чорніла земля. Де-не-де виднілися залишки цегли-сирцю. Територія заводу була обведена глухою дерев'яною огорожею.

— Що ж ви охороняєте? — поцікавився Андрій.

— Завод.

І Пауль пояснив: варто йому тільки піти, як на другий же день від навісів нічого не залишиться — холодно, а палива немає.

Андрій спитав, де найкраще прийняти «гостя». Пауль відповів, що це залежить від того, як довго вони збираються розмовляти. Якщо розмова буде короткою, то підійде барак, в якому жили влітку робітники; якщо затягнеться, то можна влаштуватися в кімнаті Пауля.

— Тягнути особливо нема чого, — сказав Андрій.

Вирішили запросити Моллера в барак. Це був довгий, п'ятдесятиметровий сарай, зроблений з обаполів і кусків фанери. Вздовж усіх стін тягнулися двоярусні нари із залишками соломи. В кінці барака стояли вкопаний ніжками в землю п'ятиметровий стіл з необтесаних дощок і такі ж лави. Барак мав одні двері.

Вислухавши Гуго, Микита Родіонович одягнувся. Треба було піти до найближчого автомата і викликати Моллера. Через кілька хвилин він був уже в аптеці, що мала телефон. Набравши номер, Ожогін почув голос господаря готелю.

— Це ви, пане Моллер?