Вже одинадцять днів він нічого не їв. Він оголосив. голодовку і зараз випробовував залишки своєї волі, не зводячи очей з Фліта, який з апетитом їв.

Покінчивши з їдою, слідчий запалив люльку і, затягнувшись, ліниво сказав:

— Я не розумію, що примусило вас голодувати…

— Ви питаєте про це вже вдруге, — тихо, ніби боячись витратити останні сили, заговорив в'язень, — і я вдруге відповідаю: вже шість років я сиджу в тюрмі…

— Але зараз же ви не в тюрмі? Табір і тюрма — не одне і те ж.

— За що? За що? Дайте мені відповідь! — Людина опустила бліді, тремтячі повіки.

— Гаразд, ми розберемось… Ви, здається, комуніст? — спитав наче випадково Фліт.

— Не здається, а точно. Був ним і помру ним.

— Добре, ідіть. — І слідчий подзвонив.

На дзвінок увійшов конвоїр. Фліт надів окуляри в ромбоподібній роговій оправі, озброївся олівцем, викреслив у списку, що лежав перед ним, прізвище комуніста і. назвав конвоїру чергове прізвище, під номером дев'ятим:

— Росіянина Тимошенка!

Чекаючи на «дев'ятого», слідчий підняв з стільця своє важке тіло, розігнув спину, ступив кілька кроків по кімнаті і зупинився біля вікна.

Звідси було видно майже всю територію цегельного заводу, перетвореного американцями на концентраційний табір. Люди розташувалися під навісами, де раніше сушилася цегла й черепиця. Вони спали на широких, нашвидку збитих нарах, вкритих солом'яними матрацами. Навіси називалися тепер бараками, відокремлювались один від одного густими рядами колючого дроту, і кожен з них мав свій номер.

Фліт дивився у вікно доти, поки в полі зору не з'явилася фігура конвоїра, що супроводжував викликаного для розмови росіянина, потім повернувся на своє місце.

Росіянин був невисокий на зріст, худорлявий, з остриженою головою, з великими карими очима, років двадцяти семи — двадцяти восьми.

— Ви офіцер? — спитав Фліт російською мовою, якою непогано володів.

— Так.

— Капітан?

— Так.

— Артилерист?