XXII

— Югославія! — крикнув у вухо Ожогіну офіцер, що супроводив їх.

Ожогін, Грязнов, Ризаматов підсунулися до засклених целулоїдом віконець.

Внизу повільно, ніби їх несла тиха вода, пропливали відроги гір, переліски, шосейна дорога.

Виразно було видно зруйновані мости, далекі об'їзди.

Обабіч доріг чорніли спалені й розбиті танки, перевернуті догори колесами вантажні й легкові автомашини, понівечені гармати.

Льотчик збавив газ. Тепер гул моторів уже не заглушав голосів Попереду, ліворуч, з'явилося місто.

— Белград! — голосно сказав супровідник і повторив: — Белград.

Місто було вже під літаком і вимальовувалося, як на карті, що лежить на столі. Чітко вирізнялися сквери, площі, стара фортеця, місце злиття Сави з Дунаєм.

Літак, швидко втрачаючи висоту і дуже нахилившись набік, зробив півколо над містом. Вулиці його були заповнені людьми. Потім місто сховалося під крилом, літак пішов на посадку і нарешті торкнувся колесами землі.

Впритул до літака під'їхав «б'юїк». Усі четверо сіли в нього: американський офіцер — поруч з водієм, друзі — на задньому сидінні.

Коли машина рушила, офіцер обернувся й попередив:

— Запам'ятайте: ви партизани із загону Бровича.

По вулицях, певно, до центра міста плив суцільний людський потік. Люди були з гвинтівками, ручними кулеметами, автоматами, гранатами; вони несли полотнища, портрети, плакати, червоні прапори. Мелькали постаті жінок, одягнутих у чоловічі костюми. З дорослими йшли діти. Величезне людське море плескотіло, шуміло, співало, раділо. Машини, затиснуті в живому людському морі, ледве-ледве посувалися вздовж вузьких тротуарів.

На площі Терезії — головній площі міста — «б'юїк» зупинився: їхати далі було неможливо.

З репродукторів голосно лилися знайомі радянські мелодії.

Навколо лунала чимсь знайома, чимсь дуже близька і в той же час незрозуміла мова.

— Живіо СРСР! Живіо!.. Живіо!.. — скандували тисячі голосів.