Господар з посмішкою обвів уважним поглядом усіх трьох.

— Я бачу… я зрозумів… Дуже радий! — сказав він схвильовано. — Заходьте, заходьте, будьте моїми гістьми! Давно у нас в Югославії?

— Тільки що з гір. Ми партизани із загону Бровича… — Микита Родіонович сказав неправду і відчув ніяковість.

— Бровича… Бровича… — Господар потер чоло, силкуючись щось пригадати. — Загонів було так багато, що не втримаєш усі в голові. Та це й не важливо… Ось сюди проходьте, — показав він. — Я теж партизан… і дружина.

Микита Родіонович пояснив, що їх загін базувався дуже далеко, майже біля кордону з Австрією.

— Давайте знайомитись! — уже не приховуючи радості й садовлячи гостей, промовив господар. — Я Марко Рибар. — І він подав усім тонку, худу руку.

В кімнаті було убого, але чисто. Тут стояли стіл, накритий узорчатою клейонкою, кілька неоднакових стільців, стара шафа для посуду. Горіла гасова лампа.

Відразу зав'язалася невимушена, майже дружня розмова.

Ожогін, не подаючи виду, уважно придивлявся до господаря.

Добрі очі Рибара, його відкрите обличчя приваблювали.

— Незабаром я повернуся до своєї професії, — сказав господар. — Я вчитель. До війни викладав рідну мову, а зараз почну викладати й російську…

Коли прийшов час Вечеряти, з другої кімнати з'явилася літня, років шістдесяти, жінка з заспаними очима — мати господаря. Тихо й мовчки рухаючись по кімнаті, вона накривала на стіл.

Повечерявши, відразу лягли спати. Обмінятись враженнями за минулий день не вдалося.

Вранці разом з господарем пішли оглядати місто. Вилізли на гору Цмрок, звідки Загреб — столиця Хорватії, — обрамлений, наче зеленою рамкою, садами й виноградниками, був видний як на долоні. На східній околиці було видно великий парк з ставками й довгими тінистими алеями. Від міста, яке й до цього часу зберегло вузенькі вулички, провулки, закутки, віяло старовиною.

— Он Театральна площа, — показував і пояснював Рибар. — На ній оперний театр. А ото будинок університету Наше місто — хранитель вікової культури хорватського народу.

Господар довго і багато говорив про страждання й боротьбу хорватів з німцями та італійцями за свою свободу і незалежність, називав імена письменників, поетів, що оспівували дружбу між слов'янами, закликали народ до боротьби проти гнобителів.

— А там бачите заводик? — показав він на південну частину міста. — Раніше цей заводик належав німцю Сіменсу Він випускав телефонні апарати, трансформатори, електрообладнання. Тепер хорватський народ буде його власником.

Ожогін слухав Рибара, а думав про своє. Таємні стежки, які почалися в партизанській зоні, довели їх до Югославії — до Белграда, Загреба. Але й тут вони не закінчувались…