— Як добре, що ви не залишили квартири! — вдячно прошепотів він. — І слава аллаху, що вас не втягли у цю історію.

Він почав швидко переодягатись.

— Що ж трапилось? — поцікавився Ожогін.

Раджимі вибухнув лайкою:

— Безглузда пригода! Зовсім безглузда. Я обслуговував клієнта, він і зараз чекає на мене. Заходять двоє п'яних і починають сперечатися, кому з них першому голитись. Суперечка перейшла в бійку. Я почав їх розбороняти. Тут, як на гріх, міліціонер, і нас трьох потягли в міліцію. Клієнта не взяли тому, що він був недоголений і в милі… — Раджимі подивився на годинник і похитав головою: — Все, що нам треба було зробити, зірвалося. Можете йти. Коли потрібно буде, я пришлю вам телеграму і запрошу на свій день народження… Який жаль! — бідкався він і наприкінці додав: — Між іншим, з вашим другом Алімом я бачився. Симпатичний хлопець… Ми про все домовились.

VI

Саткинбай вирішив ще раз відверто поговорити з Абдукаримом.

Весілля мало бути в найближчий час. Мати Абдукарима купувала продукти, солодощі, вино.

В будинку зробили перестановку. Ліжко Саткинбая перенесли в їдальню. Це обурило Саткинбая: він втратив можливість приймати в себе людей, слухати нічні радіопередачі.

Треба було, що б там не сталося, відговорити Абдукарима від одруження або, в крайньому випадку, хоч би відтягнути на деякий час весілля.

Саткинбай довго міркував, як побудувати розмову з Абдукаримом. Горілка завжди розв'язувала Абдукариму язик, він ставав балакучішим, відвертішим, і Саткинбай вирішив напоїти його.

Удвох вони довго блукали по ринку, відшукуючи чайхану, де було б менше людей. Але скрізь було багатолюдно, гамірно.

— Чого ми блукаємо? — незадоволено питав Абдукарим, не знаючи планів друга.

Нарешті місце знайшлося. Друзі сіли на дерев'яний поміст. Саткинбай поклав одну ногу під себе, другу звісив: він уже відвик сидіти по-східному. Абдукарим примостився поруч.

— Гей, чойчі! — покликав Саткинбай офіціанта і замовив йому, крім чаю, самсу і шашлик. Потім він вийняв пляшку і налив горілку в піали. — Сумно робиться, — почав він, помітивши здивований погляд Абдукарима. — Не знаю, куди себе подіти. Надокучило все, бачити нічого не хочеться… Коли повертався сюди, сподівався, що побачу хоч би частину того, до чого звик, що вважав рідним, а виявляється — все перетворилося на порох… Ніяк не можу примиритися з тим, що ці «нові люди» зруйнували все, що було раніш, забрали багатство наших батьків, наші будинки, землі… Дивишся на все — в очах темніє, нутро вивертається… — Саткинбай замовк.

Офіціант приніс кілька паличок шашлику, самсу, тонко, кружальцями нарізану цибулю, коржі. Абдукарим мовчав, ніби не чув сказаного. Випили. Закусили шашликом.