Обличчя в обох почервоніли, очі гарячково заблищали:

— Бачиш, — сказав Саткинбай, — я на тебе розраховував, гадав — допомагатимеш мені, а ти вирішив одружитись…

— І одружуся! — відрізав Абдукарим.

— Та хіба я тобі забороняю, чи що? Ну й одружуйся! Але невже не можна почекати трохи?

— Вирішив — і одружуся!

— Ти скажи правду, — якомога м'якше промовив Саткинбай і поклав руку на плече Абдукарима. — Тебе мати примушує?

Абдукарим нахмурився, відсунув від себе порожню тарілку:

— При чому тут мати? Я сам собі господар.

— Ну, я б цього не сказав… Не господар ти собі, над тобою стоїть хазяйка. А одружишся — друга стане, і будуть тобою верховодити.

— Нехай і так, а тобі що?

Саткинбая поривала злість. Він знав боягузливий характер свого друга і не думав, що він настільки упертий. Як можна помилятися в людині! Там, на тому боці, в інших умовах, він був зовсім іншим. Звичайно, він і тоді не відзначався хоробрістю, але зате слухав його, Саткинбая, погоджувався з ним, поділяв його думки. А тепер?..

— Тебе наче підмінили! — з гіркістю промовив Саткинбай.

Абдукарим знизав плечима і встав.

— Ходім, у мене голова болить, — запропонував він.

Умовляння Саткинбая випити ще по склянці не вплинули: Абдукарим відмовився. Настрій у Саткинбая зіпсувався — він і на цей раз нічого не добився, тільки марно потратив гроші іі час.

«Треба щось робити, — подумав Саткинбай. — Цей осел або не бажає згадувати минуле, або дійсно вже забув про нього».

— Підлий боягуз! — злісно прошепотів він, ідучи слідом за Абдукаримом. — Від боягузтва й загинеш, жалюгідна ти душа!

Невеликий на зріст чоловік з вузькими плечима і жовтуватим обличчям зупинився біля Аліма. Зовнішнім виглядом він нагадував східного сановника. Таких Аліму доводилося бачити лише на малюнках.

Переконавшись, що він має справу саме з тим, з ким треба, незнайомий спокійно, з тонкою посмішкою на губах кинув: