Машина проїхала, залишивши за собою хмару густої-куряви, від якої на вулиці стало ще темніше.

Подвір'я Убайдулли він знайшов одразу. Воно як стояло четвертим від входу в селище, так і залишилося четвертим. А ось чинар тут був один, а тепер аж три. Раджимі ввійшов через незамкнену хвіртку на подвір'я, постукав у двері. Тиша. Постукав ще раз. Почулись якісь, звуки, і двері відчинилися.

Господар придивлявся в темряві до гостя і нарешті, сказав:

— Ой-є! Кіїк? Яким тебе вітром принесло?

Голос належав Убайдуллі. «Кіїк» — означає «гірський козел», і тільки один Убайдулла, учень Раджимі, колись називав його так.

— Салям, друже! — привітався Раджимі.

— Салям, — відповів Убайдулла. — Проходь, гостем-будеш.

Кімната була майже порожня, стіни ще не висохли після побілки, пахло свіжим вапном. Господар вніс лампу.

— Там, — Убайдулла махнув рукою в бік другої половини хати, — всі сплять. Посидьмо тут… Ти надовго? Чи по дорозі? Чого ти так вбого одягнутий? Де ти пропадав?..

Запитань було багато, але Раджимі не було коли відповідати на них. Він зразу приступив до справи.

— Ти мені потрібен, — сказав він тим тоном, яким колись звертався до Убайдулли.

— Інакше б ти не прийшов до мене, — посміхнувся господар. — Я відразу подумав про це, як тільки впізнав тебе. Кажи.

— Проведеш на той бік?

Убайдулла розсміявся й похитав головою:

— Ай-яй!.. Все такий же! Що тобі там треба?

— Треба, — коротко відрізав Раджимі.

Веселий настрій Убайдулли йому не подобався.

Але господар не хотів, очевидно, говорити серйозно: він посміхався.

— Хіба ти не чув мого запитання? — майже сердито сказав Раджимі.

— Чув, — з обличчя Убайдулли зникла посмішка, — і шкодую, що чув. З цим проханням до мене вже давно ніхто не звертався.