— Я вас чекатиму тут до першої години ночі, — попередив Юргенс. — Повертайтесь, але… з позитивними наслідками.

… Повернувшись через кілька. годин назад, Микита Родіонович застав Юргенса за дивним заняттям: він сидів за столом у кімнаті Раджимі біля закріплених маленьких тисків і працював над борідкою великого ключа. Перед ним на столі були розкидані напилки, кусачки, плоскогубці, кілька ключів різної конструкції.

Прихід Ожогіна не збентежив Юргенса. Запросивши гостя сідати, він продовжував працювати, і так старанно, що на лобі у нього виступили краплі поту.

— Ви й ключі вмієте робити? — спитав Ожогін.

— Це один із багатьох додатків до моїх складних обов'язків, — посміхнувся Юргенс. — Чим порадуєте?

Микита Родіонович розповів, що все склалося вдало: чотири бланки командировочних посвідчень добуто. О п'ятій годині ранку він вилітає.

Ожогін не чекав, що Юргенс прийме це так спокійно: він навіть не припинив свою роботу і обмежився короткою відповіддю:

— От і добре. Їдьте. Чекатиму телеграми.

XIII

Опівдні пасажирський поїзд зупинився біля маленької залізничної станції, що стояла серед голого степу. Залізничні будівлі, обрамлені живою огорожею з дерев і кущів, були ніби невеличким оазисом.

З різних вагонів поїзда вийшли дві пари: Юргенс і Раджимі та Мейєрович з дружиною.

Подружжя поспішило в тінь, що падала від великих карагачів. Юргенс, не бажаючи показуватись на очі своїм супутникам, обійшов невеличкий будиночок вокзалу і зупинився, очікуючи Раджимі.

— Розташовуйтесь тимчасово тут або в залі. Я за вами приїду, — сказав Раджимі, підходячи до Мейєровича.

… Першим помітив Ожогіна Юргенс. Микита Родіонович під'їхав на півторатонному грузовику, виліз із кабіни, озирнувся і заспішив до вокзалу. Побачивши Юргенса й Раджимі, він підійшов до них і тихо доповів:

— Все як слід. Квартири знайшов.

Юргенс закивав головою:

— Я вами цілком задоволений.

— Їдьмо, — запропонував Микита Родіонович, пустивши комплімент повз вуха. — В мене обмаль часу: я повинен обов'язково виїхати шестигодинним поїздом.