— Ви думаєте, його вбили? Але ж він сам… Мені сказали, ніби сам…

— Так, сам. Медичний експерт засвідчив: на тілі загиблого — сліди насильства. Хоч очевидці твердять, що він сам кинувся з вікна… Логіка підказує версію… Оскільки містер Дайн проходить по справі Крюгера, а пан Крайніченко мав намір дати свідчення саме у цій справі, між ними могла виникнути сварка і… Як ви ставитесь до такої версії?

— Цілком вірогідно. Вони не мирили між собою. Ну, та вже розберемось… Зрештою, кожен вартий тієї смерті, яку заслужив у бога… Якщо, звичайно, з богом згодні наші спецслужби… Ха-ха… Дякую за інформацію, комісаре… Про все, що вдасться з'ясувати в ході розслідування, ми неодмінно повідомимо в Інтерпол. Решта — то наші внутрішні справи…

— Коли б так, генерале… Жінка, яка жила з містером Крайніченком у пансіонаті Бенедетті, зізналася в тому, що…

— Патриція?! Де вона?!

— Зараз вона дає свідчення… Твердить, що в кімнаті був третій… І цей третій — ви, генерале. Тож вам доведеться дещо пояснити слідству і в справі вбивства, а головне — дати відповідь на запитання, яким чином підняті вашою командою з дна озера Топліц матриці опинилися в руках фальшивомонетників?

Серед чорної непролазної пущі раптом вигулькнула невеличка, залита місячним сяйвом галявинка і на ній — старенька лісничівка, у віконці якої ледь блимало світло.

— Ото ще конспіратори, — сердито мовив лісник, прив'язуючи свого пса. — Вже й вікно забувають запнути.

— Та хто серед цих ведмежих гаврів угледить те вікно…

— Ви йдіть за мною, Максиме, а то ще який дурень зосліпу підстрелить.

Він тричі крикнув, як кричать у нічному лісі сови. Йрму не відповіли і, передчуваючи недобре, дядько Михайло (дорогою вони вже трохи зазнайомились з Андрієм) подався до. хатини. Коли увійшли, Андрій побачив заплакану жінку, Одягнена, вона сиділа на ліжку і тупо дивилася на руки.

— Де Василь?! — спитав у неї лісник.

— Це ви, пане Михайле… Добре, що ви прийшли… А я оце зібралася до вас і не знаю, йти чи не йти. Я його чекаю… Сказав, як за три дні не буде, щоб до вас ішла… Вже четверта ніч минає, а його нема. Що мені робити, пане Михайле? — затулила лице руками і тихо, болісно заплакала.

— Куди він пішов?

— Не знаю. Не сказав куди…

— Сам пішов чи…

— Сам. Ми чекали, але ніхто не приходив. — Вона перемогла сльози і підвелася з ліжка. — То мені як бути: іти з вами чи ще почекати тут?

— Почекайте ще трохи, він прийде. Я сам сюди навідаюсь… Ждіть. Василь прийде.

Витримав її погляд, проте більше нічого не сказав. Похмурий вийшов з хатини, відв'язав пса і мовчки рушив у пущу. Андрій ледве встигав за ним. З усього видно, лісник і сам не міг збагнути, куди подівся Леміш. Розпитувати було проти правил, і Андрій мовчки простував за дядьком. Йшли не більше години, зрештою зупинилися на пагорбі перепочити.