Зрештою, нема чого так хапатись, адже ніхто за ним не женеться, на вокзал можна йти помаленьку, ніби гуляючи.
Місто рясніє риштованнями, що нагадують пов’язки, але куди більш руїн, зяючих, як рани. Воно привітне, майже затишне, лише тепер він спостеріг і відчув це, в хвилину втечі; виходить, звик уже до цих місць, ще мало знаних, освоївся, непомітно для себе самого, як призвичаївся й до свого нового імені; «Болеку», — казала Ванда, лоскочучи йому шию важким темним волоссям, і тоді це нове ім’я не було фальшивим. «Невже я завжди тікатиму і від чого, від кого — від Модеста?» Так, але Модест — тільки привід, знаряддя, яке відкриває справжні причини, доводить неминучість утечі…
Повільний стукіт коліс на стиках рейок довго не набирає темпу, він уривчастий, мов пульс хворого, на понтонному мосту через Одру ще більш глухне, неначе тоне в воді; западає присмерк, сірою завісою відгороджуючи вікно вагона від даленіючого міста. Бартек заплющує очі й виразно бачить сірі шпалери в золотисті квіточки, велику люстру з шістьма скляними кулями, громіздкий буфет з тріщиною на різьбленому склі, масивний стіл на одній грубій ніжці, коло столу сидить Модест, самовпевнений, пихатий, потім Ванда, стурбована, злякана. «Вернеться за тиждень, — каже їй старенька сусідка, — може, за два». Стара вірить і Ванда вірить в його повернення, тільки Модест не вірить, він добре знає, що означає цей раптовий від’їзд; хто раз утік, той тікатиме завжди.
Образки. Цей етап складається з окремих образків, з вирізок, які він уперто, але даремно силкується з’єднати в одне ціле.
В Гожові немає вокзалу, від будинку зосталася потріскана чорна коробка. Люди сидять на клунках, на голих плитах перону, сплять з роззявленими ротами або цокотять співучою східною говіркою, міліціонерів здаля важко відрізнити од військових, залізничники, кудись поспішаючи, натикаються на подорожніх, лаються; місто на диво тихе, трамвайні рейки лежать так, наче про них забули, нарешті з’являється трамвай, він здається маленьким, як дитяча іграшка; Бартек роздивляється на будинки із щільно зачиненими вікнами. «Як люди там не подушаться в таку спеку?» Перші поверхи здебільшого незаселені, зяють вікна без шибок, можна було б десь тут притулитись, це не дуже далеко від Щеціна, тільки ж Модест добереться сюди не зразу.
— А вам чого, громадянине? — Міліціонер, видно, пишається своїм мундиром.
— Нічого.
— Мародерству тут вже покладено край, громадянине.
— Справді? — Бартек здвигає плечима і пробує перейти на другий бік вулиці.
— Документи є?
Він довго, з важним виглядом розглядає папери.