— Зі Щеціна? Когось шукаєте?

— Ні, я проїздом.

— Жарко, еге?

— Жарко.

В ресторані на самому березі Варти пива не було, відвідувачі одсвіжувались горілкою, теплою, як помиї.

Бартек випив підряд три чарки; типам, до яких він підсів, це, видно, сподобалось, вони з першої хвилини почали виказувати свою дружню прихильність, частували горілкою та холодцем із оцтом, раз у раз цокалися з Бартеком. Над стойкою дзижчали мухи, і круг столика, над самим вухом, теж дзижчали мухи, у відчинені двері від річки тягло болотяною вогкістю, десь поблизу набридливо свистів паровоз, може, не один, а більше паровозів, обличчя товаришів по чарці, спітнілі й сірі, почали двоїтися, затуманюватись.

— Заробити хочеш? — спитав один.

— Гроші в мене є. Я не на заробітки приїхав.

— Багацького роду?

— Граф.

Безугавно дзижчали мухи, все дужче тхнуло багном.

— Ну що, хочеш добре заробити?

— Прошу на мене не тикати. Я з вами свині не пас.

— Ого, велике цабе.

— Ви знаєте, хто я такий? Я — капітан Бартек.

Капітан Барте-е-ек! Ага, підібгали хвости. Капітан Бартек.

— Капітан — це ще краще.

— Не вірите? Ви не чули про загін капітана Бартека?

Не чули? Де ж ви тоді були? Подивіться на них — вони не знають Бартека! Мабуть, не чули про хлопців з лісу, ха-ха! Скільки вам років? Тобі скільки років? Ну? Що тепер є?

— Польща.