— Я кажу про Бартека. Ти врятував людину. Ти не радий? Ти ж хотів його врятувати. Неодмінно. Дуже хотів. Мабуть, тільки я одна знаю, як ти цього прагнув.

Пішов на риск, на великий риск. Це була сміливість. Неабияка сміливість.

— До чого ця іронія?

— Якби ти його виказав, він став би перед судом.

Тепер, хоч ще не зараз, а як оголосять амністію, він прийде добровільно, і йому все простять. Не посадять у тюрму.

А в пам’яті все загоїться. І все буде гаразд. Завдяки тобі.

Тільки завдяки тобі. Бо Чеслав…

— Не говори за мене, гаразд?

Аж тепер Кароль помічає Чеслава. Він стоїть біля груби, втупившись у підлогу, слова вимовляє через силу, наче його щось душить.

— Чого ж ти плачеш, Магдо?

— Він застрелився, — каже Чеслав. «Все-таки. Все-таки. І зброю мав. Обманув мене», — думає Кароль, але все ще не може, не хоче повірити.

— Що ти плещеш?

— Те, що чуєш.

Він вже мертвий. Йому не дозволено було жити. Не дозволено? Мабуть, залишив довгого листа, що не хоче бути амністованим бандитом. Лежить з простреленою скронею, а може, серцем, обличчя закрите якоюсь ганчіркою. А день такий гарний! Ясно і тихо. Може, аж надто тихо? Мати стискає кулаками скроні, мов скорботний Христос у Крачівському костьолі. Не плаче. Говорить, не підводячи голови, озивається до столу, застеленого сірою скатертиною:

— Це ви його вбили. Цим разом ви вбили його.

— Нащо я ходила до нього? — Це Магда.

Кароль підходить до матері, не знає, що робити з руками.

— Його вбила війна, мамо.

— Війни вже давно нема.

— Його вбила війна. Не одного ще вб’є війна, бо вона вбиває не тільки на фронті, а й потім, ще довго.