— Все гаразд, просто ваш чоловік питає, коли ви в нього будете.

— Як він себе почуває, сестро Вероніко?

— Вже краще. То що йому сказати? Коли ви приїдете?

— Зараз приїду. Скажіть йому, що я зараз приїду.

— От і добре. Дякую. До побачення, пані Аксман.

— До побачення, сестро Вероніко.

Між тими фразами, які я вимовляю сама, і тими, які чую, розляглося все величезне місто і простелилася ніч; зараз четверта година ранку. Може, там, надворі, вже починає розвиднятись і місто прокидається до життя, але в квартирі ще темно й зовсім тихо. Коли я запалюю колонку в ванній, газ спалахує з гоготінням, аж шибки дрижать. Тиск газу в цю пору дуже сильний. Мимохідь бачу своє обличчя в дзеркалі, потім бачу себе ще раз, коли фарбую губи. Швидко вдягаюся, це забирає дуже мало часу, неначе все робиться одночасно. Замикаю двері на ключ, але в парадному мені починає здаватись, ніби я щось забула, знов одмикаю двері й засвічую світло в передпокої. Його синя болонья висить на вішаку, безживно поникла, поряд парасолька, на поличці лежить біла щітка для одягу. Коло щітки, на бляшаній тарілочці, складені ключі від гаража, горища та підвалу. На стіні біля вішалки висить картинка в овальній рамці — силует ангелятка, вирізаний з чорного паперу. Ангелятко, з крильцями, мов у бабки, приклало пальця до вуст добре знайомим мені жестом. Не знаю, чому я дивлюся на цю дурну картинку, тепер я її соромлюсь. Я дістала її в подарунок від тьоті Мілі, коли мала тринадцять років, тоді вона мені страшенно сподобалась. Раптом крізь холодне повітря парадного дуже гостро чую теплий дух нашої квартири.

Кажу собі: «Ні, нічого не забула. Роман вважає, що вертатись недобре». Замикаю двері, збігаю сходами вниз, потім біжу безлюдною темною вулицею, світло поодиноких ліхтарів коле очі. З провулка неквапним кроком виходить міліціонер, дивиться на мене. Я стишую ходу, потім знов пускаюсь бігти. В цю хвилину я прагну тільки одного: щоб за рогом, на стоянці, було таксі. Ще кілька кроків — і ось я вже бачу ряд нерухомих машин. На даху в кожної — світляний напис: «Таксі». Перестаю бігти, але йду швидко. Дихаю на повні груди холодним повітрям. Трохи болить голова, тисне навколо очей, але в мене це часто буває, коли я рано встану. В сумочці мають бути порошки.

Водій таксі спить, закинувши голову й розкривши рота.

Коли я відчиняю дверцята, він прокидається, сідає рівно, дивлячись уперед.

Я кажу:

— Хірургічна клініка, вулиця Польна, чотири.

Таксист якийсь час — мені здається, дуже довго — сидить нерухомо. «Може, він п’яний чи хворий?» — думаю я.