Повторюю адресу.

— Я чув, — озивається шофер і вмикає мотор. Потім, коли ми вже рушили з місця, сердито додає: — Двері не зачинені!

Він звертає вбік і зупиняється біля тротуару. Я відчиняю дверцята й захряскую їх. Машина рушає й повільно їде по нерівнім бруку посеред пустої вулиці, вздовж блискучих трамвайних рейок, та ось рейки звертають праворуч, таксі виїжджає на асфальт і прискорює хід. З того боку, куди ми їдемо, небо зовсім світле, на тлі його виразно видно дахи будинків та верхівки дерев. Опускаю голову й навпомацки шукаю в сумочці ліки. Знайшовши, ковтаю дві таблетки з краплею слини, яку вдалося зібрати в роті.

Роман сміється з мене, коли я таким способом приймаю порошки від болю голови, він каже, що деякі речовини діють тільки в розчині, треба випити хоч півсклянки води.

Ну, а мені й так помагає. На таксі до клініки їхати хвилин десять-дванадцять. Я заплющую очі й думаю, що з кожною миттю я все ближче до нього, потім уже не думаю ні про що. І тоді в темряві й порожнечі раптом відчиняються двері, і я бачу: на білому лікарняному ліпшу з головою вкритий простиралом лежить він, Роман. Під простиралом видно лише обриси лоба, носа, грудей, рук, живота, ніг, але я знаю, що це він, вже неживий, задубілий, як дерево. Я не хочу цього бачити, не можу з цим примиритись, усе в мені повстає проти цього. Але двері розчинені навстіж, не бачити цього я не можу. Силкуюся змазати, стерти цю картину, навіть роблю рукою якісь розпачливі рухи, але це не допомагає. Щоправда, на мить привид зникає, але потім з’являється знову, ще виразніший, ще нав’язливіший. Звідки він узявся? Я ж ніколи не бажала Романові смерті, ніколи, навіть тоді, коли між нами була прірва, коли я ненавиділа його й навіть ним гордувала. Я мучуся, борсаюсь, борюся з собою, розплющую очі, знов заплющую, та дарма, я бачу той привид у пітьмі, на тлі навколишніх будинків, він пробивається крізь морок, крізь дерева й стіни, і я бачу моторошно біле простирало, що обгортає мертве тіло, яке я так добре знаю.

Раптом привид зникає, так само раптово, як і з’явився, але в мені залишається страх і порожнеча. Я почуваю себе так, наче мені зробили якусь операцію, наче в мене вийняли нутрощі, без яких я, щоправда, зможу жити, але терпітиму страшні муки. Все це тривало, мабуть, зовсім недовго, машина ще тільки минає пошту, отже, ми проїхали половину дороги. Заплющую очі й пробую думати про всякі буденні справи: про те, що треба сьогодні купити в місті, про Стеню, мою сестру, яка приїздить завтра, про те, що треба віднести білизну до пральні, про нашу установу, про свою роботу, силкуюсь уявити собі якісь предмети та обличчя, але це не помагає, тоді починаю проказувати: «Отче наш, що єси на небесах, нехай святиться ім’я твоє, нехай прийде царство твоє, нехай буде воля твоя як на небі, так і на землі, хліб наш щоденний…» Повторюю молитву раз, другий і відчуваю, як ці слова, котрі я знаю змалку й котрі, власне, нічого не значать, несподівано роблять якийсь магічний вплив, заповнюють болючу порожнечу в мені й вертають спокій.