Таксі зупинилось. Я шукаю гроші; звівши очі, бачу крізь віконце понуре й ніби заспане лице лікарні.

Пробігаю порожню прохідну, на сходах сповільнюю крок, іду широким коридором, де підлога викладена блискучими сіро-білими кам’яними плитками й нагадує шахівницю.

Проходить знайома сестра, але не та, що дзвонила, здається, вона усміхнулась до мене. Я не знаю, що означає ця усмішка, і не пробую вгадати. Зупиняюсь перед дверима ізолятора, де він лежить, натискаю ручку і поволі відхиляю двері. Зараз я спокійна й готова до всього, навіть до того, що вже малювалося в моїй уяві; здається, я могла б із цим примиритись. Відчиняю двері ширше і бачу його: він дивиться на мене, обличчя в нього дуже бліде, тому особливо виразно проступає темний триденний заріст, але очі жваві, куди жвавіші, ніж учора, і неначе всміхаються до мене. Тільки ніс у нього став якийсь дивний, але я пам’ятаю, точнісінько такий самий вигляд Роман мав, бувши п’яним, після безглуздої бійки в дансингу, здається, навіть за мене. Він підносить здорову праву руку й ворушить пальцями на знак вітання. Я входжу й зачиняю двері. Все моє тіло — голова, груди, руки й ноги — сповнюється безмежним щастям, я відчуваю його навіть у пучках. Нахиляюсь до Романа й цілую в губй.

Його здорова рука обіймає мене.

— В тебе нові парфуми?

Учора ввечері він говорив ще на превелику силу, безбарвним голосом і так тихо, що я ледве могла зрозуміти його. Зараз він говорить виразно, голос у нього знов дзвінкий.

— Що ти, це помада. Ну, як ти себе почуваєш, любий?

— Добре.

— Ти спав?

— Та ніби.

— Що значить — та ніби?

Може, не слід про це питати, але я не в силі опанувати себе, все в мені якесь непевне, збурене. Я весь час хитаюсь між надією і розпачем, вірою і страхом за нього.

— Дрімав, — озвався він ніби неохоче.

Я відчуваю, як його рука спорсає з моєї спини; хвилинку лежить на ковдрі, потім посувається кудись далі, немов тягнеться за чимось.

— Ти чогось хочеш, любий?

— Закурити.

— Не знаю, чи це буде найрозумніше з того, що ти міг би зараз зробити, — кажу я, намагаючись говорити природним, навіть байдужим тоном, так, як ми розмовляємо вдома.

Його рука, хоч тіло зовсім нерухоме й ніби закам’яніле, швидко й спритно пробирається по краю тумбочки, висуває шухляду й нишпорить у ній, мов якесь звірятко.

Роман дістає запальничку, тримає її пальцями. Стиха промовляє:

— Цікаво, що, по-твоєму, було б розумніше в моєму становищі?