— Війна вбиває боягузів. — Це Чеслав. — А він був сміливий.

— Війна вбиває і сміливих.

— Не зумів ти його врятувати, Каролю, — каже Магда.

— Ти не мав рації, Каролю, — каже Чеслав, — у буцегарні в Смоляка він не вистрелив би собі в голову. Не було б з чого.

— Не знаю, чи мав я рацію. Ще хтось винесе цьому присуд, партія теж винесе свій присуд. Може, я й не мав рації, домагався неможливого, може, був надто самовпевнений, зарозумілий, переоцінив себе. Але ти, Чеславе, верзеш дурниці. Чистісінькі дурниці. «В буцегарні він лишився б живий». Ти не маєш ніякого уявлення проте, що таке життя. Може, це була моя помилка, але хто б зміг знайти якийсь кращий вихід, хто, покажіть мені його, я вклонюся йому в ноги. Легко було кричати вчора: «Умий руки», легко казати сьогодні: «Ти не мав рації».

Легко відхрещуватись від злого духа, але не можна так бездумно ставити хрест на людському житті. Життя — це не просто присутність на світі. Життя — це наше сучасне й минуле, думки і діла, мрії, пристрасті, біль. Що ви знали про нього, що всі ми знали про нього, про його життя, про його думи, про його біль? Майже нічого, надто мало, щоб наше втручання щось дало…

Вбігла Ксавера, радісна, наче збиралась іти до вінця.

— Ви тільки подумайте, що сталося, диво дивне, уявіть собі — мій Філіп окотився. Я думала, що це кіт, а це кішка, окотилась, у неї троє кошенят, ідіть подивіться, які гарнесенькі, просто чудові. Тільки як мені тепер її кликати — Філіпка, Філіпінка? — Вона замовкла, зніяковівши, заклала руки за спину. — Вибачте, може, я невчасно? Щось сталося, боронь боже?

— Бартек помер, — сказала мати, ніби до столу, застеленого сірою скатертиною.

Ксавера відступила на крок, замахала руками.

— Знов? Знов помер?

— Пані Ксаверо, помоліться за упокій його душі.

Вона стала навколішки, квапливо перехрестилась і, побожно звівши очі до стелі, довго ворушила губами. За дверима, що вели в мансарду, пищали кошенята.

ВІД ЛІТОПИСЦЯ

ВІД ЛІТОПИСЦЯ

Після амністії, оголошеної в зв’язку з перемогою на виборах до Законодавчого сейму, об’явився Вінцентій Новак, Модест. Скористався з великодушності народної влади. Зрештою, сам він не вмочав рук у кров. Він тільки підбурював, вербував, переслідував, примушував. І його ніколи не мучили недоречні сумніви, приміром, такий: кому дозволено, а кому не дозволено жити.

Магда Новак іноді каже синові, що якби дядькові Бартеку більш поталанило в житті, він тепер, напевно, був би генералом. Миколай знизує плечима: генералом? Він, Миколай, хоче вивчати хімію. А поки що вступив до технікуму. Вчиться непогано. Дядько Бартек — то вже історія. Тільки літописцеві здається, що це історія сучасна.