Бабуїни тепер не гарчали — вони слухали. Було очевидно, що мавпи здивовані не менше ніж пан Морісон Бейнс. Повільно, один за одним, вони перебралися до Дівчини. Вона не виказувала ані найменших ознак страху. Тепер бабуїни оточили її зусібіч, так що Бейнс не міг стріляти, не ставлячи під загрозу життя дівчини. Але він більше й не збирався стріляти. Цікавість пойняла його. Кілька хвилин дівчина, поза будь-яким сумнівом, розмовляла з бабуїнами, після чого вони чемно віддали їй її одяг. Бабуїни й далі юрмилися навколо неї, доки вона вдягалася, і весело базікали. Пан Морісон Бейнс, сидів унизу під деревом, витріщивши очі з дива. Потім підвівся і подався назад до свого коня.

Коли Меріем за кілька хвилин вийшла з лісу, вона помітила його, а він дивиася на неї широко розплющеними від подиву очима, в яких, окрім усього, був навіть легкий страх.

— Я побачив тут вашого коня, — сказав він, — і вирішив почекати вас, щоб провести додому, — ви не заперечуєте?

— Звісно, що ні, — відповіла вона. — З великою радістю.

Якийсь час вони їхали біч-о-біч, і пан Морісон задивлявся на гарний дівочий профіль і думав, чи справді він бачив, як це миле дівча пліткувало у верховітті з бридкими бабуїнами, чи це йому приверзлося. Ніби й не могло так бути; але ж він бачив усе на власні очі!

Він знов позирнув на дівчину і подумав: а що, власне, він про неї знає? Що вона незвичайна? То чи не була щойно побачена сцена саме виявом такої незвичайності? Жінка, що лазить по деревах і спілкується з лісовими бабуїнами! Жахливо!

Пан Морісон насупився. Меріем зиркнула на нього.

— Ви перегрілися, — сказала вона. — Це дивно, бо сонце сідає, і вже доволі прохолодно. Де ви так розігрілися?

Він спершу не хотів нічого казати про побачене, але несподівано для себе самого бовкнув:

— Від хвилювання. Я завважив вашого поні і пішов у джунглі. Хотів здивувати вас несподіваною появою, але сталося навпаки. Я бачив вас на дереві з бабуїнами.

— Справді? — спитала вона без особливих емоцій, так наче для молодої дівчини було цілком природно спілкуватися з дикими лісовими створіннями.

— Це було жахливо! — вигукнув пан Морісон.

— Жахливо? — здивовано звела брівки Меріем. — Що ж тут жахливого? Це мої друзі. Хіба жахливо розмовляти із своїми друзями?

— Ви що, справді з ними розмовляли? — скрикнув пан Морісон. — Ви розуміли їх, а вони вас?

— Певна річ.

— Але вони дикі істоти — звироднілі тварини нижчого рівня. Як ви можете розмовляти їхньою мовою?

— Вони не дикі й не звироднілі, — відповіла Меріем. — Друзі такі не бувають. Я жила поміж них роками, доки Бвана не знайшов мене і не забрав з собою. Я знаю мови всіх Мангані. Чому я повинна забувати її — лише тому, що тимчасово живу серед людей?