У першу мить він подумав: «Моя! Загубив десь…» Але, засунувши руку в кишеню, одразу ж намацав гладеньке холодне тільце металевої лялечки.
На світі було тільки дві такі запальнички, зроблені з порожнистих сталевих китайських болванчиків.
«Синєсвитенко!.. Петро Синєсвитенко був серед тих, на майдані!..»
— Зовсім його розвезло! — почув він ніби приглушений відстанню голос Горпини. — Йшов би надвір, а то потім прибирай після вас!..
Ледве ворушачи язиком, Олексій пробурмотів, що воно, звичайно… що там казати… всяке буває… — підвівся і, похитуючись, рушив до дверей.
«ВЕЛИКОДНЯ ГОЛУБКА»
«ВЕЛИКОДНЯ ГОЛУБКА»
У далекому кінці великого Горпининого баштану, за яким починався степ, Олексій помітив сінник. Він пішов туди, зарився в сіно, що лежало в низькому закуті під солом'яним навісом, руками обхопив голову…
Ось, виходить, який обоз розгромили бандити! Не озброєний державний продзагін, а просту робітничу артіль, яка вимінювала стареньку одежину на продукти для своїх голодаючих сімей! Ось, значить, кого закатували мученицькою смертю на сільському майдані, щоб залякати місцевих селян; батько Павки — щирий, невгамовний, незважаючи на тяжку хворобу, Петро Синєсвитенко!..
Не вчора Олексій став чекістом, не вперше йому було попадати в скрутне становище, і він вважав, що вже давно навчився непогано володіти собою і своїми почуттями. Тепер його впевненість похитнулась. Чи то все ж подіяла випита самогонка, чи давалося взнаки багатоденне напруження, в якому він перебував з моменту зустрічі з Рахубою, але, залишившись сам на сіннику, він відчув, що все в ньому розбурхано, перевернуто, розворушено. В голові стукало: треба діяти, діяти, діяти!.. А плани виникали один безглуздіший за інший.
Минуло немало часу, перш ніж він нарешті зрозумів, що нічого зробити не можна. Синєсвитенкові вже не допоможеш, а рискувати успіхом операції він не може, не має права! Лишалося чекати, терпеливо чекати і робити свою справу.
Однак при згадці, що треба повернутися до хати і знову сісти за один стіл з Нечипоренком і Цигальковим, йому стало не по собі. Він всіляко відтягував цю мить, думав про Синєсвитенка, про осиротілого Павку, про те, що, коли все кінчиться, хлопчика треба буде забрати з собою в Херсон: пропаде один…
Недавнє збудження поступово змінилося в ньому розслабленою тягучою втомою. Навкруги було тихо. Медвяно пахло сіно. У гнізді під стріхою пищали ластівки. Потім почувся брязкіт бляшанок і неголосний спонукливий вигук: «Цабе, цабе!» — хтось їхав волами. Олексій мляво подумав: «Нічого, встигну, на свіжу голову краще буде…» — і заплющив очі.