Боровий поплентався далі.

На траві в затінку під високим Горпининим тином лежало кілька бандитів. Ворота були одчинені. Біля нового хліва стояв віз, навантажений якимись мішками. Рябий чубатий Микола заводив у голоблі рябу більмасту коняку. П'ять верхових нерозсідланих коней прив'язані їли біля колодязя. Розпатлана і, видно, ще добряче п'яна Горпина, заточуючись, чвалала до хліва, несла відро з помиями.

Олексій пішов у хату.

У кімнаті, де відбувалася пиятика, тепер були тільки Нечипоренко й Галина. Усміхнений отаман в розстебненому кітелі, з-під якого виднілась чиста спідня сорочка, громадився за столом. Галина сиділа навпроти нього і щось говорила, перебираючи пальцями краєчок косинки. Коли ввійшов Олексій, вона замовкла і незадоволено насупилась.

— Де ти пропадав? — запитав Нечипоренко.

— Спав, — відповів Олексій, сідаючи до столу. — Побалакаємо, Степане Онисимовичу?

— Куди поспішаєш?

— В Одесу треба: чекаємо декого з-за кордону. Добре було б уночі виїхати, я тоді на вранішній поїзд устигну.

— Поїзд в Одесу йде ввечері, — сказала Галина.

— Однак краще в Тирасполі почекати. Та й їхати вночі безпечніше, самі знаєте.

— Ну, давай зараз. Галиночко, ви погуляйте, треба з Сивим переговорити. — Коли поряд не було його близьких прибічників, Нечипоренко розмовляв чистою російською мовою.

Галина встала, з незалежним і ображеним виглядом на гарному обличчі сказала Олексієві:

— Я поїду з вами.

— А вам куди поспішати? — здивувався Нечипоренко. — Побули б іще. Чи погано з нами? Мало впадаємо біля вас?

— Більше ніж треба!

Галина вийшла. Нечипоренко засміявся і підморгнув Олексієві.

— З характером дівка, необ'їжджена! — не приховуючи захоплення, сказав він. — Цигальков до неї і так і он як, а вона ніяк! Дворянка, голуба кров…. Ну, давай про справу. В Нерубайське я приїду. Через тиждень зручно?

— Чого ж, зручно…

У вікно Олексій бачив, як, вийшовши з хати, Галина замислена постояла серед двора і повільно рушила до куреня, біля якого рябий Микола кінчав запрягати коня…

— Пароль є у вас? — запитав Нечипоренко.