— Геннадій Михайлович.

— Хіба він не попередив вас про мене?

— Я нікого не бачив перед від'їздом. Одержав записку з паролем і місцем — трактир «Дністер», о третій годині, та ось паперовий пакет… Там було сказано — «свій», я гадав — чоловік…

Якусь мить вони мовчали, розглядаючи одне одного, ще боячись вірити і вже вірячи, що все це наяву.

— Оце справа! — Олексій приголомшено поскріб нігтями потилицю. — А я ж вас ліквідувати збирався.

Галина аж підскочила. Очі її округлились, мов п'ятаки.

— Ви — мене? — ледве не закричала вона. — Та чи знаєте ви?.. — Вона злякано оглянулась і зашепотіла, нахилившись через стіл: — Та чи знаєте ви, що я з-за вас цілий день змарнувала! З самісінького ранку очей з вас не зводжу. На березі сиділа, поки ви спали, боялася відійти, щоб не проґавити! Як на зло, ніхто не прийшов, не проїхав, а то б ви уже давно давали пояснення Недригайлу в повітовій ЧК! Подумати тільки: він мене хотів ліквідувати!

Олексій згадав, що купався у Дністрі в чім мати народила, і густо побагровів.

— Жартуєте!

— Добрі жарти! Весь день в спеку речі за собою таскаю. Думаєте, не бачила, як ви сюди прийшли? Ого! Я через те й затрималася, що побігла по допомогу. — Раптом вона насупилася: — До речі, ніхто до вас не підходив?

— Коли?

— Та от зараз на площі?

— Ні, — сказав Олексій.

Галина сплеснула руками:

— Ой, леле! Вони, певне, там чатують! Посидьте, їх треба попередити!

Вона скочила і, легко злетівши по східцях, майнула на вулицю.

Олексій бачив у півкругле підвальне віконечко, як вона підбігла до водорозбірної колонки, де, чекаючи на когось, стояли п'ять червоноармійців. Це був той самий патруль, який вийшов з вокзалу, коли Олексій відчиняв двері трактиру…

Вистукували каблуки об підлогу, заливалася гармошка, захмілілі голоси горлали приспівки, і хтось верещав: «І-іх! І-іх!» — підохочуючи тих, що танцювали. Все було так само, як і п'ять хвилин тому, і все було по-іншому. Галина — «своя»! Оце штука!..

Олексій почав згадувати, що відбулося за останні чотири дні, і чомусь передусім згадав, як підсаджував дівчину у вікно вагона і в повітрі безпомічно майнули її маленькі міцні ноги в збитих матер'яних «стукалках», як потім вона сиділа з недобрим закам'янілим лицем, слухаючи попутників. Тепер усе це набуло іншого смислу… Ще він згадав, як вона пополотніла, почувши стогін продзагонівців, яких мордували бандити. Олексій, ніде правди діти, подумав тоді: «Слабонервна контра, тебе б так!..» А вона ж у ту мить відчувала те саме, що й він. Вона була своя, розумієте, своя! Ця дівчина з розкішною косою і ніжним, тонко відточеним обличчям була такою ж, як інші наші дівчата на будовах, у райкомах, у госпіталях. Тільки трошечки сміливішою, більш одчайдушною…