Сьорбаючи окріп, Олексій розглядав відвідувачів, які сиділи за столиками. Це були переважно приїжджі. Стомлені, зголоднілі, вони жадібно накидалися на їжу. Очевидно, кістлява риба і рідка мамалига були для них ознакою достатку, що панував у цих краях. Вони замовляли по десять кухлів чаю, ховаючи про запас тверді, наче з цементу, коржі.

За широким столом біля помосту сиділа компанія постійних відвідувачів: три підозрілих молодики, матрос з підбитим оком і дні жінки в циганських шалях. За столом панував веселий настрій. Очевидно, для цих клієнтів трактирник знайшов дещо міцніше, ніж чай. Гармоніст перегинав через коліно обтріпані міхи гармошки і, безголосо напружуючи горлянку, співав «Лимончики» — пісеньку карних нетрів Молдаванки:

Компанія врозбрід підхопила приспів:

Матрос на ложках дрібно відбивав такт. Решта відвідувачів з острахом і цікавістю прислухалися до їх занадто розв'язних веселощів.

Минула третя година. «Свій» не з'являвся. Хоч як пильно розглядав Олексій столики, він ніде не бачив паперового пакета, обмотаного кольоровою ниткою.

Коли годинник показав три години і двадцять хвилин, він вирішив, що «свій» уже не прийде. Це дуже ускладнювало становище. Тепер не лишалось нічого іншого, як, не відкладаючи до вечора, йти в повітову ЧК і просити допомоги.

Поклавши недоїдений корж у кишеню, Олексій вийшов з трактиру.

На розпеченій привокзальній площі було безлюдно, натовп розбрівся, тільки під деревами, в затінку, сиділи жебраки та коло базарних рундуків блукали жінки з кошелями. Олексій попрямував до них, щоб спитати про адресу ЧК, і тут побачив Галину.

Вона вийшла з-за цегляного будинку вокзалу і швидко перетинала площу. Схоже було, що додому вона ще не заходила: при ній був її дорожній вузлик, піддьовка перекинута через руку.

Тільки дійшовши до середини площі, вона помітила Олексія, і йому здалося, що першим її рухом було звернути вбік. Та коли він підійшов ближче, вона сказала спокійно і неприязно, як звичайно розмовляла з ним:

— Розгулюєте? Казала вам, що поїзд увечері.