Він так звик вважати її завзятою контрою, так пройнявся впевненістю, що вона геть із шкіри пнеться, аби вислужитися перед Шаворським, що сама ця думка здалася йому в першу мить найбільшою нісенітницею.

Але факт лишався фактом: ось він, трактир «Дністер», ось пакет, перев'язаний синьою ниткою, — знак, за яким Олексій мав упізнати «свого», і поряд сидить Галина, одна, і пакет, певне, тільки-но вийняла з свого дорожнього вузлика. Не сниться ж йому все це!

Перехопивши його погляд, Галина подалася вперед і прикрила пакет ліктем.

І тоді Олексій, відчувши, що тремтить від напруження, переступив кілька сходинок.

— Чого ви ходите за мною?.. — свистячим шепотом вимовила дівчина. — Провалити хочете? Навколо шпигуни!..

— Тихо, — сказав Олексій, — діло є. — Він підсунув стілець і сів навпроти неї. — Слухайте, я знайшов одного потрібного чоловіка. Дайте олівця адресу записати…

Його слова не одразу дійшли до свідомості Галини. Вона все ще сиділа нерухомо, привалившись грудьми до столу, і, як досі, судорожно прикривала ліктем паперовий пакет. Потім щось розслабилося в ній, дівчина розгублено закліпала очима, на обличчі в неї з'явився такий вираз, який буває у дитини, що побачила, як у руках фокусника зненацька спалахнув огонь.

— Що? — перепитала вона. — Олівець? Вам?!

— Так, мені.

— Олівця немає, пишіть вугликом, — майже беззвучно прошепотіла вона і труснула головою, ніби відганяючи ману. — Ні… Не може бути!

— Може, — вже цілком упевнено сказав Олексій. — Може, як бачите!

Облизнувши разом пересохлі губи, Галина повільно відкинулася на спинку стільця.

— Чекайте, — сказала вона, — чекайте, — і потерла пальцями скроню. — А чия це адреса?

Їй потрібні були ще якісь докази.

— Василя Сергійовича, — сказав Олексій. — Прізвище відоме?

— Інокентьєв…

— Саме так.

— А кого ви ще знаєте?

— Ну, Олов'яникова.

— Як його звуть?