Ось у такому світі тішилися літом безмежно щасливі Ніїва й Мікі. Серпневого пообіддя вони валялися на розігрітій сонцем скелі, з якої відкривався краєвид на прекрасну долину. Ніїва, наївшись соковитих ягід, дрімав. Мікі примружив очі й милувався оповитою серпанком долиною. До нього долинали мелодійні переливи річки, яка долу звивалася між скелями й омивала кам’янисте дно, і ніжний гомін самої долини. Мікі подрімав із півгодинки, а тоді розплющив очі — де й подівся той сон. Цуцик окинув зором долину й глянув на Ніїву — кремезне ліниве ведмежа могло спати аж до сутінків. Мікі завжди змушував друга рухатися. Песик сердито гавкнув до нього кілька разів і потягнув зубами за вухо. «Прокидайся! — хотів сказати Мікі. — Як можна спати такого дня? Ходімо прогуляємося вздовж струмка, може, вполюємо щось смачненьке».

Пухкенький Ніїва підвівся, потягнувся, позіхнув і сонно роззирнувся довкруж. Мікі підскочив і нетерпляче вискнув — таким виском він завжди закликав приятеля рушати в путь. Ніїва погодився, і вони почали спускатися порослим травою схилом до рясної рівнини між двома гірськими кряжами. Друзям було майже по шість місяців. Вони так підросли, що вже не були ведмежам і цуценям, а обернулися на пса й ведмедя. Лапки Мікі набули більш зграбної форми; грудна клітка трохи обросла жиром; шия витягнулася і вже не здавалася замалою для великої голови й щелеп. Тіло песика розрослося вшир і вздовж — він став удвічі більшим за собак свого віку.

Ніїва теж витягнувся — став не таким круглим і більше не скидався на м’ячик. Однак його вигляд, на відміну від Мікі, ще підказував, що молоко матері він ссав зовсім нещодавно. Утім, ведмедик уже не був безоглядно доброзичливим, як у перші місяці життя. Кров Сумінітика брала гору, і він уже не шукав укриття в разі бійки — якщо, звісно, цього не вимагала ситуація. Як не дивно, він навіть любив битися, чого не скажеш про більшість ведмедів. Що й казати про відчайдушного Мікі — гідного сина Гели! Саме тому, попри «зелений» вік, обох вкривали шрами, якими міг би пишатися будь-який лісовий ветеран. Кігті ворон і сов, вовчі ікла й пазури ільки лишили пам’ятні відбитки на тілі молодих бійців, а в Мікі до того ж на боці красувалася залисина завдовжки вісім дюймів — на згадку про зустріч із ількою.

У кругленькій голівці Ніїви, що пережив стільки пригод, визрівало бажання заприятелювати з представником свого виду. Така нагода йому випадала двічі, та все псувало те, що інших ведмежат супроводжували матері. Тепер, коли Мікі тягнув його в мандри, Ніїва охоче йшов, маючи на думці ще дещо, крім попоїсти (досі його цікавила суто пожива). Звісно, Ніїва аж ніяк не втратив апетиту. Він міг з’їсти за день більше, ніж Мікі за три: здебільшого через те, що Мікі задовольнявся двома-трьома прийомами їжі на день, а Ніїва надавав перевагу одній трапезі, яка тривала від світанку до сутінок. Дорогою він завжди щось під’їдав.