Подальшого розвитку подій Мікі чекати не став: прожогом кинувся геть із рівчака крізь смородинові кущі вслід за Ніївою. Друзі дременули з долини так швидко, що протягом 10 хвилин не встигали навіть озирнутися, а коли врешті-решт зробили це, рівчак був уже за милю від них. Вони присіли відсапуючись. Виснажений Ніїва важко дихав, висолопивши червоного язика. На ньому було безліч подряпин, деякі рани кровили, і скрізь звисали жмутки вирваної шерсті. У погляді, який він кинув на Мікі, вгадувалося сумне визнання поразки.

Роздiл 12

Роздiл 12

Після сутички в рівчаку Мікі й Ніїва і не думали повертатися до Едемського саду, що ряснів смачними чорними ягодами. Мікі від кінчика хвоста до кінчика носа був шукачем пригод і, подібно до стародавніх кочівників, почувався щасливим лише в русі. На цей час дика кров цілковито заволоділа його тілом і душею, і тепер, швидше за все, натрапивши на табір людей, він обходив би це місце десятою дорогою, так само як Ніїва. Однак у житті тварин вибрики долі бувають не менш підступними, ніж у житті людей. Коли друзі попрямували на захід, до таємничих розлогих долин озер і річок, почав складатися ланцюг подій, які ознаменували, певно, найпохмурішу сторінку в житті Мікі, сина Гели.

Протягом шести благодатних, зігрітих сонцем тижнів кінця літа й початку осені (аж до середини вересня) шлях Мікі й Ніїви незмінно пролягав на захід. Вони йшли туди, де сідало сонце — у бік коліна річки Джексон, озера Тачвуд і Ґодс та річки Клірвотер. У краї, що простягався на сотню миль, траплялося багато дивовиж. Природа майстерно попрацювала, перетворивши цю землю на справжнє дике царство. Друзі натрапляли на великі колонії бобрів у темних тихих місцинах і видр, які весело гралися. Лосів і карібу вони здибали так часто, що вже не боялися й не уникали цих тварин, а вільно походжали луками й узбережжями боліт, де ті харчувалися. Під час мандрів Мікі добре затямив: тварини з кігтями та іклами створені для полювання на копитних і рогатих, бо в цих краях роїлися вовки. Разів з десять Мікі й Ніїва ласували рештками вовчої здобичі й ще частіше чули виття хижих зграй. Після зустрічі з Магіґун Мікі вже не кортіло приєднатися до вовків, а навчений досвідом Ніїва не наполягав на тому, щоб лишатися біля м’яса. Для ведмедика починався період КВОСКА-ГАО — інстинктивного передчуття Великої Зміни.

До початку жовтня Мікі не завважував змін у приятелеві, аж доки Ніїва не став якимсь невгамовним. Дивна поведінка загострилася, коли прийшли холодні ночі й осінній подих у повітрі. Тепер Ніїва перебрав на себе лідерство в мандрах. Здавалося, він весь час шукає «щось», проте ані ніс, ані очі Мікі не вловлювали цього таємничого «щось». Ніїва більше не спав по кілька годин поспіль. До середини жовтня він узагалі майже перестав спати, присвячуючи ночі й дні невпинним блуканням. Він їв, їв і їв та повсякчас вдихав вітер, намагаючись відчути невловне «щось», яке мав знайти, за покликом Природи. Він безперестанку винюхував «щось» під вітроломами й камінням, а Мікі тим часом тримався неподалік — завжди напоготові, на випадок коли доведеться битися з тим, на що полює Ніїва. Здавалося, «щось» ніколи не знайдеться.