Невдовзі Ніїва, підкоряючись інстинкту пращурів, повернув на схід — назад до краю матері Нузак і батька Сумінітика. Мікі йшов за ним. Ночі ставали дедалі холоднішими. Зорі здавалися далекими, а місяць над лісом утратив криваво-червоне забарвлення. У зойках гагари з’явилися тужливі нотки ремствування й нарікання. Мешканці лісових халуп і тіпі щоранку вдихали морозне повітря, змащували капкани риб’ячим і бобровим жиром, шили мокасини, лагодили снігоступи й сани, бо зойки гагари підказували, що з Півночі підкрадається зима. Болота огорнула тиша. Жодних мукань лосиць до дитинчат, натомість під зоряним небом розносилися серед долини загрозливі звуки поєдинків між дебелими самцями й чулися удари рогів, що сплітались у смертельних сутичках. Вовки вже не вили до нестями. Лапи всіх лісових мисливців ступали обережно й тихо. У лісі знову проливалася кров.

Настав листопад.

Напевно, Мікі ніколи не забуде той день, коли вперше побачив сніг. Спочатку йому здалося, ніби всі крилаті створіння світу скинули біле пір’я. Тоді пес відчув приємний, м’який і холодний килим під лапами. Його тіло загорілося новим вогнем, він відчув дикий запал — збудження, що охоплює вовка з приходом зими.

На Ніїву сніг подіяв зовсім інакше — навіть Мікі відчув, що приятель пригнічений, і тривожно чекав наслідків. Того дня, коли випав перший сніг, Мікі здивувала незбагненна поведінка Ніїви. Ведмедик заходився їсти таке, що раніше не вважав їжею. Завзято пережовував і ковтав м’які соснові голки, ласував сухою тістоподібною масою, що вкривала гнилі колоди. Та от нарешті Ніїва знайшов велику розколину серед скель — те «щось», якого так довго шукав. Це була глибока, темна й тепла печера.

Природа — дивовижна. Вона дає летючим створінням зір, якого людині годі сподіватися, а наземним — інстинкти незбагненної для людей сили. Річ у тім, що Ніїва обрав для першої Сплячки саме ту печеру, де його народила ведмедиця Нузак.

Він знайшов своє ліжко — заглиблення в м’якому ґрунті, вкрите ковдрою з шерсті Нузак. Щоправда, материн запах вивітрився. Ніїва вмостився в гніздечку, де народився, і тихенько рикнув наостанок до Мікі. Ведмедик ніби відчув ніжний дотик м’якої, але нездоланної сили, якій уже не міг опиратися, і сказав другові «На добраніч!»

Тієї ночі з Півночі прилетів шалений ПІПУ-КЕСТИН — перший зимовий буревій. А разом із ним вітер, що завивав, мов тисяча оскаженілих вовків. Дикий край непорушно застиг. Навіть у глибокому сховку до Мікі долинали стогони й галабурда заметілі, яка жбурляла сніг об стіни печери. Пес притиснувся до Ніїви, радіючи, що знайшлося укриття.