Вранці Мікі підійшов до отвору печери й ошелешено завмер. Його подиву не було меж: відучора світ змінився до невпізнаваності. Усе стало біле — сліпучо-біле до болю в очах. Сонце вже зійшло й кидало тисячі променистих блискавок яскравого світла, засліплюючи Мікі. Земля вбралася у всіяну діамантами сукню. Серед чагарників, каміння й дерев палахкотіли відблиски сонця, сонячні зайчики тремтіли на верхівках дерев, похилених під сніжним тягарем. Долина здавалася морем, серед якого чорною змією в’ється річка, яка поки що не замерзла. Мікі зроду не бачив такого дивовижного дня. Ще ніколи сонце не змушувало його серце вистрибувати з грудей, а кров закипати від дикого запалу. Мікі вискнув і побіг до Ніїви. Серед печерного мороку пролунав дзвінкий гавкіт. Мікі штурхонув приятеля носом. Той сонно буркнув, потягнувся, підвів голову й знову згорнувся калачиком. Пес спробував переконати ведмедика, що вже день і час вирушати, та все марно — Ніїва не реагував. Зрештою Мікі пішов до виходу, повсякчас озираючись у надії, що друг іде слідом. Розчарований песик вийшов на сніг. Протягом години він блукав неподалік від печери, намагаючись не віддалятися більше ніж на десять футів. Тричі повертався до Ніїви і знову кликав до денного світла. У глибині печери було темно, і Мікі намагався пояснити Ніїві, що той поводиться безглуздо, плутаючи день із ніччю, адже сонце давно зійшло. Усі спроби виявилися безуспішними. Ніїва впав у Сплячку, відправившись до УСКЕ-ПОУ-А-М’Ю — ведмежої країни снів.

Роздратований Мікі ледве стримувався, щоб не вкусити Ніїву за вухо. Поступово в ньому наростало дивне відчуття. Інстинкт, що слугує тваринам за людський здоровий глузд, змусив стривожитися. Відчуття дискомфорту посилювалося. Мікі страждав, невгамовно блукаючи поблизу печери. Пес ще раз навідався до Ніїви і зрештою подався в долину один одинцем.

Він був голодним, однак у перший день після буревію шансів знайти щось їстівне було обмаль. Зайці-біляки надійно сховалися під вітроломами та в інших укриттях і зачаїлися в теплі. Під час заметілі жодне лісове створіння не переміщалося, тому й слідів, за якими можна було б вистежити здобич, Мікі не бачив. Він прямував усе далі, час від часу провалюючись у м’який сніг аж по плечі, і вийшов до струмка. Водойма змінилася — такою Мікі її не бачив. Струмок взявся кригою, став темним і похмурим. Дзюркотлива пісня щедрого літа й золотої осені стихла. Новим голосом струмка стало монотонне булькання, у якому вчувалася загроза — буцімто ним заволодів темний злий дух. Той дух ніби застерігав Мікі, що часи змінилися і його батьківщиною керують нові закони і нова сила.