Мешаба оглядав долину. За спиною, за милю по той бік кряжа, стояла стара траперська хатина, де він мешкав сам-один. Зима була довга й холодна, і тепер Мешаба тішився весною. Він зійшов на верхівку гори, щоби погрітися на сонці й помилуватися, як перероджується світ. Мешаба сидів на скелі вже протягом години, і його погляд, подібний до погляду старого пильного яструба, блукав долиною. Із протилежного боку її обрамляв темний сосново-кедровий ліс, а від нього до кряжа простягалася широка лука. Там, унизу, посеред розталого снігу виблискували під промінням сонця оголені темно-зелені острівці. Зі скелі, де сидів Мешаба, проглядався кам’янистий схил кряжа, що спускався в долину за сотню ярдів від індіанця. Старого схил не цікавив, от тільки той затуляв краєвид, і долина проглядалася не повністю.

Мешаба сидів на скелі, ніби Сфінкс, розслаблено пахкав чорною люлькою й спостерігав за дикими мешканцями долини. За півмилі від нього стадо карібу вийшло з лісу й почалапало до найближчого чагарнику. Старому Мешабі не кортіло вполювати когось із них, бо на його задньому дворі і так висіла свіжа туша. Трохи далі індіанець угледів безрогого лося. Спотворений весняним перехідним періодом самець виглядав так кумедно, що зморшкувате обличчя Мешаби розпливлося в усмішці. Він тихенько захихотів — на схилі літ індіанець не втратив почуття гумору. Мешаба побачив вовка і двічі лиса, а потім довго видивлявся за орлом, який ширяв у височині. Мешаба нізащо не вистрілив би в орла, адже рік за роком птах з’являвся в його житті, знаменуючи прихід весни величним польотом у небесній блакиті. Мешаба закректав, втішений тим, що Упіск пережив зиму.

— Ката і аті сисоу, — промовив забобонний індіанець із блиском в очах. — Ми разом прожили багато років, і волею долі разом помремо, Упіску! Скільки разів ми зустрічаємо з тобою весну! Та незабаром темна зима проковтне нас обох назавжди.

Мешаба поволі відвів очі від орла й раптом зупинив погляд на схилі кряжа, який заважав милуватися красою долини. Здивований індіанець заціпенів і витріщився, ледве встигнувши зловити люльку, яка випала йому з рота. Мешаба застиг, мов кам’яна брила на верхівці скелі.

На гладенькому, залитому теплим сонцем виступі, за вісім чи, може, дев’ять ярдів від індіанця стояв молодий чорний ведмідь. Весняна шубка тварини виблискувала в сонячному сяйві, і через це звір скидався на відполіровану статую. Та спантеличила Мешабу не поява ведмедя. Штука в тому, що пліч-о-пліч з Вакаю стояв інший звір — не родич-ведмідь, а великий вовк. Індіанець нерішучо протер очі старечими пальцями, щоб відігнати мару. За 80 з гаком літ він ніколи навіть не чув про дружбу вовка з ведмедем. Природа створила їх ворогами. Так склалося, що ці тварини люто ненавиділи один одного, як ніхто серед лісових мешканців. Ось чому Мешаба засумнівався в реальності побаченого. Зрештою, індіанець переконався, що дивовижа йому таки не примаралися. Вовк розвернувся так, що його можна було роздивитися. ТАКИ вовк! Великий широкоплечий звір діставав ведмедеві Вакаю до плеча. Великий звір із великою головою і…