Щоправда, того літа, що видалося бебе нак ум ґеде (посушливим літом із частими пожежами), ягід було небагато. Усередині липня небо над лісом затягло сірою димкою. Навіть уночі повітря було спекотним і сухим. Щодня фактори на торгових постах стурбовано оглядали свої володіння. Першого серпня кожна факторія відправила загони метисів й індіанців, які патрулювали лісові стежки. Лісові мешканці хатин і тіпі, котрі не поїхали до торгових постів на літо, стривожено спостерігали за природою. Вранці, опівдні й увечері кожного дня вони вилазили на високі дерева й вдивлялися вдалину крізь сіру димку, перевіряючи, чи не зайнялася якась ділянка. Протягом кількох тижнів безупину віяв південно-західний вітер — розжарений, як піски пустелі. Ягоди на кущах засохли, плоди горобини зморщилися, струмки пересохли, болота уподібнились до гарячих торфовищ, а прив’яле листя тополь безвольно звисало з гілок, не маючи сили шелестіти на вітрі. Така посуха траплялася нечасто. Лісові мешканці бачать скручене й помертвіле від пекучого сонця тополине листя щонайбільше двічі за життя. Тополі — це Кіскевагун (сигнал тривоги). Вони попереджають не лише про пожежі, а й про те, що на мисливців і траперів чекає невдалий сезон узимку.

П’ятого серпня Мікі й Ніїва блукали болотистою місциною. У долині спека була нестерпною. Ніїва плентався висолопивши язика, а Мікі важко дихав. Вони тюпали вздовж темного вузького струмка, який мляво дзюрчав і скидався радше на пересохлий рівчак — мертвий, як усе навкруги. Небо залило не сонячним сяйвом, а червоним вогняним маревом — сонце ледве пробивалося крізь сіру димку над землею, що ставала дедалі густішою. Опинившись у «кишені» — звивистій улоговині, над якою простягалася решта долини, — Ніїва й Мікі не потрапили в лабети чорної хмари. Якби вони йшли за п’ять миль звідти, почули б розкотистий тупіт і моторошні звуки падіння мертвих тіл тварин, які відчайдушно тікали від смертельного полум’я. Одначе друзі неквапом просувалися пересохлим болотом і, поминувши зелене узлісся, вийшли з улоговини до верхівки кряжа лише після обіду. На той час страшна пожежа не поминула жодного мешканця лісу. Тепер Мікі з Ніївою відчули, як воно. Вони одразу ж усвідомили небезпеку. Такі-от знання приходять не з досвідом — спадковий інстинкт тисяч поколінь пронизав мозок і тіло. Їхній світ захопив Іскутао — вогняний диявол. Усе навкруги — з півдня, сходу й заходу — було поховане під страшним червоним укривалом. Морок огортав ліс, і з болотистої улоговини, звідки щойно вийшли пес і ведмідь, поповзли перші багряні язики полум’я. Звідти повіяло гарячим повітрям, яке друзі відчули, покинувши «кишеню». Вони почули глухий гуркіт, подібний до віддаленого стогону водоспаду. Протягом кількох хвилин вони спостерігали, намагаючись раціоналізувати й осмислити відчуття й інстинкти, що викликали бурю емоцій. Ніїва, як усі представники ведмежого роду, мав короткозорість, тому не розгледів ані чорного димового вихору над головою, ані полум’я, що підповзало з боку боліт. Однак усе ВЧУВ, завзято внюхуючись так, що на носі з’явилася сотня зморщок. Ведмідь приготувався тікати раніше за Мікі. Приголомшений пес, чий зір був гострим, як у яструба, заціпенів.