Бо світ змінюється, змінюється сонце, змінюються людські племена. В липні Пристань Атабаска бачить сонце сімнадцять годин на добу, Форт-Чиппевіан — вісімнадцять, Форт-Резолюшен, Форт-Сімпсон і Форт-Провіденс — дев’ятнадцять, Велике Ведмеже озеро — двадцять одну, а Форт-Макферсон, на самому березі полярного моря — двадцять дві-двадцять три години на добу. А в грудні той самий час триває темрява. Зі світлом і темрявою так само змінюються чоловіки, змінюються жінки, змінюється саме життя. Але, бачачи це, П’єр, Анрі та Жак САМІ залишаються незмінними і так само співають старих пісень, згадують колишні кохання, дивляться ті самі сни й вічно вклоняються тим самим богам. Тисячі небезпек зустрічали вони, і завжди їхні очі палали любов’ю до пригод.

Грім порогів і завивання бур не лякають їх. Вони не знають страху перед смертю. Схопившись з нею, вони борються з азартом і радіють, перемагаючи. Їхня кров червона й густа. Їхні серця великі. Їхні душі у співі підносяться до небес. І водночас вони прості, як діти, і якщо бояться, то наївно й по-дитячому. Бо в їхніх серцях живуть забобони. А ще, напевно, в них тече королівська кров. Адже принци, їхні сини й найблагородніша французька шляхта були першими шукачами пригод, які двісті п’ятдесят років тому приїздили сюди, з мереживними гофрованими манжетами на рукавах і рапірами при боці, в пошуках цінного хутра, яке коштувало більше, ніж якби було з чистого золота. І сьогодні вустами цих П’єрів, Анрі і Жаків з їхніми Марі, Жаннами й Жаклін промовляють голоси їхніх давніх предків.

І ці голоси розповідають безліч історій. Іноді, як шепче вітер, бо вони дивні, химерні і можуть промовлятися лише стиха. Такі історії не лягають друкованим текстом на папір — їх слухають дерева біля рудих вогнищ таборів уночі. Коханці розповідають їх радісними сонячними днями. Деякі з них складаються в пісні. Деякі передаються з покоління в покоління, від батька до сина — легендарні пригоди дикого світу. І щороку нові оповіді переходять із вуст до вуст, із хижки до хижки, з найвіддаленіших низин Маккензі до самого краю світу, розташованого в Пристані Атабаска. Бо посеред трьох рік завжди народжується романтика, трагедія, пригода. Ніколи не забудуть історію про те, як Фоллетт і Лядусер влаштували скажене змагання — хто швидше перепливе Бистрину Смерті — через кохання до дівчини, яка чекала на другому березі. Або про те, як Кемпбелл О’Дун, рудоволосий велетень із Форт-Резолюшена, бився з цілою величезною командою, намагаючись утекти з донькою капітана баржі.