Він жив із пристрастю. Сповнений мрій, солодких передчуттів — байдуже, чи вдавалося їх втілити, він залишався оптимістом. Любив сонце, місяць і зорі, схилявся перед лісами й горами, любив своє життя і бився за нього, та все ж був готовий — якщо вибору не лишиться — без жодних скарг прийняти неминуче, коли цього вимагатиме доля.

Лежачи на своїх подушках, він навіть частково не скидався на того лиходія, яким поставав із власної розповіді. Слабкість не змусила його розкиснути. Засмага на його витягнутому, чисто виголеному обличчі трохи поблякла, але шкіра досі була коричнева від вітру, сонця й табірного вогню. Його блакитні очі дещо посмутніли в передчутті наближення смерті. Йому ледве можна було дати його тридцять шість років, незважаючи на сиве пасмо у світлому, успадкованому від покійної матері волоссі. Дивлячись, як його вуста тихо й спокійно промовляють слова зізнання у злочині — страшному злочині за межами людського розуміння та співчуття, — важко було повірити, що він на таке здатен.

Крізь вікно, відкинувшись на лікарняному ліжку, Кент бачив, як, виблискуючи на сонці, неспішно котить свої води в Північний Льодовитий океан велика ріка Атабаска. Сонце яскраво сяяло, і він бачив назовні густі холодні зарості ялин і кедрів, вигини незайманих хребтів і пагорбів, і крізь відчинене вікно до нього з вітерцем долітали солодкі аромати лісу, які він любив усі ці довгі роки.

— Вони були мої найкращі друзі, старий, — сказав він Кардіґену, — і коли ця маленька приємність, яку ти мені обіцяєш, станеться, я хочу піти, дивлячись на них.

Тож його ліжко підсунули до вікна.

Найближчим до нього сидів Кардіґен. На обличчі лікаря відчутніше, ніж у будь-кого з присутніх, проступала недовіра. Кедсті, інспектор Північно-Західної кінної поліції, який очолював Н-ську дивізію на час безстрокової відпустки суперінтенданта, сполотнів більше, ніж навіть дівчина, чиї нервові пальці хутко переносили на папір кожне слово, сказане в цій кімнаті. О’Коннор, штаб-сержант, здавалося, утратив дар мови. Низенький гладко виголений католицький місіонер, чиєї присутності як свідка вимагав Кент, сидів, міцно сплівши пальці, й мовчки міркував про місце цієї трагедії в ряді інших, бачених ним у цій глушині. Усі вони були друзями Кента, близькими друзями — за винятком дівчини, яку за даних обставин привів із собою інспектор Кедсті. З цим низеньким місіонером Кент провів багато часу вечорами, таємничо обмінюючись розповідями про дивні загадкові події, що траплялися в лісі й за межами лісу — на великих просторах Півночі. Дружба з О’Коннором походила з їхнього братерства під час спільного вистежування злочинців. Це вони в парі доставили в місто двох убивць-ескімосів, яких упіймали в гирлі ріки Маккензі — пригода, що тривала чотирнадцять місяців. Кент любив О’Коннора, з його червоним обличчям, рудим волоссям і великим серцем, і найсумнішим в усій цій історії для нього було те, що їхній дружбі наставав кінець.