— І коли цей мішечок всередині тебе лусне, — пояснював Кардіґен, — тут тобі й смерть! — і задля переконливості він клацнув великим і середнім пальцями.

Після цього віра в наближення смерті була лише питанням здорового глузду. Будучи впевненим, що скоро помре, Кент удався до дій. Він діяв при повному розумі, до кінця усвідомлюючи, яку жахливу пам’ять лишає по собі якщо не світові загалом, то принаймні тій частині, що знала його і любила. Такий трагічний кінець анітрохи не засмучував його. Тисячі разів за своє життя він мав нагоду переконатися, що трагічне й смішне йдуть поряд, і часом одне перебуває лише на волосину від іншого. Не раз йому доводилося бачити, як сміх раптом обертається на сльози, а сльози на сміх.

Сцена, що зараз розігрувалася навколо нього, лише розважала Кента. Настрій був похмурий, та навіть у ці останні години життя він дуже цінував його. Тією чи іншою мірою він завжди розглядав життя як жарт — дуже серйозний, але все-таки жарт, примхливий, вигадливий розіграш, влаштований людству Великим Суддею. І цей останній рахунок, що виставляла йому доля, за всієї урочистості й трагізму, був найдотепнішим жартом у його житті. Здивовані обличчя, що не зводять з нього поглядів, зневіра, що швидко зникає, старанно стримуваний жах, що все ж час від часу проривається назовні, застиглі вирази очей, напруженість губ — це все лише підсилювало те, що в інший час Кент назвав би драматичним ефектом від його останньої пригоди.

Він думки про близьку смерть його не кидало в холод, він не відчував страху, голос його не тремтів. Усвідомлення, що одного дня доведеться покинути природну звичку дихати, ніколи за 36 років не лякало його. Довгі роки, чимало з яких він провів у незайманих куточках світу, наділили його власною філософією та особливим світоглядом, які він тримав при собі, не намагаючись вразити ними інших. Життя, вважав він, саме по собі — найдешевша річ на світі. Всі інші речі мали певну ціну.

Існувало стільки води і землі, стільки гір і рівнин, стільки квадратних метрів для житла і стільки — для могили. Все на світі можна було виміряти, оцінити, зважити — все, окрім, власне, самого життя. «Дайте час, — казав він, — і одна пара людей розплодиться на весь світ». І оскільки, згідно з його філософією, життя було найдешевшою з речей, то найлегше з ним було й прощатися, як тільки-но виникне необхідність.

Це лише підкреслює, що Кент не боявся смерті — ані тепер, ані будь-коли раніше. Це, однак, не означає, що він цінував життя хоч на йоту менше, ніж чоловік у сусідній палаті, який за день-другий до того бився, як навіжений, перш ніж здатися під дією наркозу — йому ампутували гангренозний палець. Ніхто не любив життя більше за Кента. Ніхто не проживав його так повно, як він.