І команда обожнювала О’Дуна, хоча й побила його, бо ці сильні люди півночі люблять сміливість і зухвалість. Легенда про загублену баржу, яка зникла на очах тих людей, підіймаючись усе вище й вище, просто в небеса, досі розповідається й переповідається суворочолими людьми, глибоко в очах яких досі жевріють вогники невгасимої віри у надможливе. Ті самі люди досі з хвилюванням розповідають дивну та неймовірну історію Гартсгоупа, англійського аристократа, який урочисто відплив на Північ зі своїм моноклем і безпрецедентним багажем, і який приєднався до племінної війни, став вождем племені Собачих Ребер і одружився з маленькою темноокою індіанською красунею з лискучим волоссям, нині матір’ю його дітей.

Та найглибші, найзахопливіші історії — це історії про довгу руку Закону, руку, що сягає на дві тисячі миль від Пристані Атабаска до полярного узбережжя, руку Північно-Західної королівської кінної поліції.

Одну з цих історій ми й збираємось розповісти — історію Джима Кента і Маретти, прекрасної маленької богині Долини Мовчазних Людей, у чиїх венах напевне текла кров воїнів — і прадавніх королев. Історію тих часів, коли в місті ще не було залізниці.

Роздiл 1

Роздiл 1

У душі Джеймса Ґренфелла Кента, сержанта Королівської Північно-Західної кінної поліції, не лишалося жодного сумніву. Він знав, що помирає. Лікареві Кардіґену, своєму доброму другові, він довіряв безмежно, а той стверджував, що жити йому зосталося лічені години — може, навіть лічені хвилини чи секунди. Це був незвичайний випадок — один шанс із п’ятдесяти, що він протримається два чи три дні, і жодного шансу, що протягне довше. З кожним ковтком повітря міг настати кінець. Історія медичної та хірургічної науки вже знала такі випадки.

Сам Кент анітрохи не відчував наближення смерті. В нього був ясний розум і все ще добрий зір. Болю не було, лише час від часу підвищувалася температура. І голос його звучав винятково природньо й спокійно.

Спочатку він лише недовірливо всміхнувся, почувши від Кардіґена сумну новину — про те, що куля, послана йому в груди тим п’яним метисом, зачепила аорту, утворивши таким чином аневризму. Таке твердження не звучало для нього ані зловісно, ані переконливо, а слова «аорта» й «аневризма» означали не більше, ніж, скажімо, «перихондрій» чи «стиломастоїд». Але Кенту властива була пристрасть вникати в усе до найменших дрібниць — якість, завдяки якій він і здобув репутацію найкращої нишпорки у північних землях. Тож він не заспокоївся, доки друг-лікар усе не пояснив.

З’ясувалося, що аорта — головна кровоносна судина, що йде від серця, огинаючи його згори. Зачепивши аорту, куля послабила її зовнішню стінку у такий спосіб, що та роздулася, набувши форму мішка — на кшталт того, як крізь пробиту автомобільну шину випирає камера.