Потім двері тихо відчинилися, і увійшов низенький місіонер, отець Лайонн. Кент знав, що він прийде — отець Лайонн не визнавав ані кодексу, ані віри, що не торкалася б кожного серця в цій глушині. Він повернувся й сів поряд із Кентом, узяв його руку й міцно стиснув у своїх долонях. Це не були м’які пещені долоні найвищих церковних ієрархів, навпаки — загрубілі руки робітника. Та все ж вони не втратили ніжності, яка приходить лише з добротою й глибоким співчуттям. Цей чоловік любив Кента вчора, коли той був чистий перед Богом і людьми, і любив його сьогодні, коли він мав на совісті злочин, який можна було спокутувати лише ціною життя.

— Пробач, хлопче, — сказав він. — Пробач.

Щось підіймалося горлом Кента, і він знав, що це не кров, яку він з ранку машинально витирав з губ. Він навзаєм стиснув долоню священика. Затим указав на вікно, за яким проглядала чудова панорама з зеленими лісами й рікою, що виблискувала під сонцем.

— Тяжко з усім цим прощатися, отче, — сказав він. — Але, якщо ви не проти, я краще не говоритиму про це. Я не боюся. Та й навіщо перейматися тим, що життя таке коротке? Озираючись назад, хіба не відчуваєш, що зовсім нещодавно був дитиною, маленьким хлопчиком?

— Час спливає швидко, дуже швидко.

— Здається, то було лише вчора — хіба ж ні?

— Так, немов лише вчора.

Обличчя Кента освітлила примхлива усмішка, яка так давно підкорила серце маленького місіонера.

— Що ж, ось як я дивлюся на це, отче. Навіть у найдовшому житті є своє вчора, сьогодні й завтра. Коли в сімдесят років озираєшся назад, це нічим не відрізняється від того, щоб робити це в тридцять шість — ЯКЩО ТІЛЬКИ дивишся назад, а не зазираєш у майбутнє. Як гадаєте, сказане мною допоможе звільнити Сенді Мактриґґера?

— Без сумніву. Твої свідчення були сприйняті як передсмертне зізнання.

На відміну від Кента, маленький місіонер не приховував легкої знервованості.

— Є певні речі, сину мій, — кілька речей — на яких тобі варто зосередитися. Може, поговоримо про них?

— Ви маєте на увазі…

— Твоїх близьких, перш за все. Пам’ятаю, одного разу ти казав мені, що в тебе нікого немає. Але в тебе точно має бути хтось близький.

Кент похитав головою.

— Тепер уже нікого. Останні десять років ліс був мені батьком, матір’ю і рідним домом.

— Але ж у тебе мали бути якісь особисті справи? Які, напевно, ти можеш доручити мені?

Обличчя Кента просяяло, і на мить його очі весело блиснули.

— Кумедно, — всміхнувся він. — Ви щойно нагадали мені, отче, що саме час скласти заповіт. Я придбав тут кілька маленьких клаптиків землі. Тепер, коли сюди майже дотягли залізницю з Едмонтона, їхня вартість підскочила з семи-восьми сотень доларів, що я виклав за них, майже до десяти тисяч. Я хочу, щоб ви продали їх, а гроші витратили на вашу роботу. Вкладіть скільки зможете в допомогу індіанцям. Вони завжди були мені добрими братами. І краще не гаяти часу, щоб я встиг підписати всі папери.