Вони не говорили про Кедсті, чи про трагедію, чи знову про смерть Джона Барклі. Але Кент розповідав про ті дні, що провів на Півночі, про свою самотність, про дику і дивну любов до найглибших диких просторів, що жила в його душі. І від цього він перейшов до далеких напівзабутих подій минулого, що оживали, пом’якшені спогадами дитинства, проведеного на фермі. Ці всі розповіді Маретта слухала з блиском в очах, з тихим сміхом, її дихання напружувалося й заспокоювалося — слідом за емоціями оповідача.

Вона розповіла про свої дні у школі та про їхню жахливу самотність; про дитинство, що минуло серед лісів, і про палке бажання прожити там усе життя. Але вона нічого не казала про себе особисто чи про найважливіші сторони свого життя. Нічого не сказала про Долину Мовчазних Людей, жодного слова про батька чи матір, сестер чи братів. Відчувалося, що вона уникає цих тем не через сором’язливість. Кент ні про що не питав. Він знав, що про це вона теж розповість одразу, як тільки обіцяний час настане і він скаже їй, що вони в безпеці.

Нетерпіння починало оволодівати Кентом — так сильно він хотів, щоб цей час настав якнайшвидше. Час, коли вони покинуть ріку і вирушать до лісів. Він пояснив Маретті, чому вони не можуть пливти безкінечно. Ця ріка була однією величезною артерією, якою протікав увесь транспортний рух у напрямку далекої Півночі. Її патрулювали. Рано чи пізно їх викриють. Натомість у лісах, обравши будь-яку з тисячі неходжених стежок, вони будуть у безпеці. Була хіба одна причина триматися ріки, доки вони не пройдуть Бистрину Смерті. Ріка пронесе їх повз великі плавні на захід звідси, крізь які неможливо було пробратися в цю пору року. Інакше вони зійшли б на берег уже зараз. Кент любив ріку, він довіряв їй, але знав, що лише коли глибокі ліси вкриють їх, а безмежний океан поглине їхнє суденце, вони опиняться поза небезпекою, що загрожує їм від самої Пристані.

Три чи чотири рази від сходу сонця до полудня вони спостерігали ознаки життя на березі та на воді: один раз — баржу, пришвартовану до дерева, потім — індіанський табір і двічі — житла траперів, зведені на краю маленьких галявин. З початком другої половини дня Кент відчув, як у душі зростає відчуття, не схоже на звичайну нетерплячість. Час від часу це була тривога — передвісниця лиха, попередження про те, що не можна втрачати пильності. Все частіше він брався до весла, щоб регулювати їхній рух течією, і почав прискіпливо й уважно відміряти час і відстань. Він упізнав чимало орієнтирів на своєму шляху.

О четвертій годині, найпізніше — о п’ятій вони досягнуть верхівки Бистрини. Десять хвилин тривожного спуску — і він виведе баркас на спокійне місце поблизу берега. Кент добре пам’ятав це місце. І більше жодного страху, що довга рука закону дотягнеться до нього з самої Пристані. І, плануючи це, Кент прислухався. Від полудня він не припиняв відстежувати, чи немає позаду глухих ударів: «торох-торох-торох», що за милю попередять їх про наближення патрульного катера.