Час від часу сумніви в ньому будила Маретта. Він ще не міг осягнути всю повноту почуття, яке вона йому дарувала. Більше, ніж будь-коли, у цю найвеличнішу мить їхнього кохання вона поводилася з ним, мов дитина. У перші години ранку йому здавалося, що дівчина геть забула, що сталося вчора, і позавчора, і в усі попередні дні. Вона їде додому! Тільки це вона й твердила пошепки, так часто, що ці слова вже звучали приспівом у його голові. І все ж вона нічого не розповідала про той дім, а він чекав, знаючи, що виконання її обіцянки не за горами. І коли він обіймав її стан, в її поступливості не було жодного збентеження, і вона підіймала до нього обличчя, так, щоб він міг поцілувати її і зазирнути в її чарівні пломінкі очі. Він бачив у них спалах безмежного щастя, майже дитячу щирість і водночас — жіноче торжество владарювання над ним. А він тим часом думав про Кедсті і про закон, що саме прокидався до життя позаду, у Пристані Атабаска.

А тоді вона провела кінчиками пальців по його руці й сказала йому зачекати. Потім утекла до каюти і за мить вийшла звідти зі своєю щіткою для волосся, а після цього сіла біля опори кормового весла й почала розчісуватися на сонці.

— Я рада, що вам подобається, Джимсе, — сказала вона.

Вона розплела свою товсту косу й розсипала шовковисті пасма, недбало перебираючи їх пальцями. Вона пригладжувала їх і розчісувала, доки вони не стали ще прекраснішими, ніж він будь-коли бачив, у тих променях сонця. Вона підібрала їх так, що вони спадали каскадами навколо неї — і тоді раптом Кент побачив коротке пасмо, від якого була відрізана волосяна удавка, що її він зняв із шиї Кедсті. І його губи стиснулися, нещадно придушивши скрик жаху, тоді як із уст Маретти, трохи голосніше за шепіт, лунала трепетна пісня щастя — тиха бентежна мелодія з «La Chaudière»[53].

Її руки злетіли нагору, і вона притягнула його голову до себе — так, що на мить його видіння пригасли, потонувши в солодкому павутинні її волосся.

Близькість, що царювала між ними в той день, сама по собі була наче сон. Годину за годиною течія несла їх усе далі в глиб Великої Півночі. Сонце сяяло. Вкриті стінами лісу річкові береги здавалися ще могутнішими у своїй непохитності й величі, і грандіозна тиша безлюдних просторів сповнювала світ. І для Кента це було наче подорож крізь рай. Час від часу він вважав за потрібне ставати до кормового весла, адже спокійна вода потрохи поступалася стрімкішому потоку.

Окрім цього, іншої роботи для нього не було. Здавалося, що з кожною з цих чарівних годин небезпека залишається все далі й далі позаду. Стежачи за берегами, дивлячись уперед, дослухаючись до звуку, що міг у будь-який момент пролунати позаду, Кент із Мареттою раділи своєму щастю, мов діти, і відчували, як люфт відчуженості між ними швидко зникає.