Спершу треба було втамувати спрагу і напоїти коней. Потім ми погасили вогнище і майже половину загону поставили на чати поміж деревами, що оточували галявину. Коней стриножили і прив’язали до дерев. Решта лягли спати на тому самому місці, де не так давно відпочивали наші вороги. Так ми дочекалися світанку.

Розділ LXXXII Мертвий ліс

Розділ LXXXII

Мертвий ліс

Мої товариші, стомлені довгим походом, незабаром заснули. Не спали тільки вартові. Я ніяк не міг заспокоїтися, тож більшу частину ночі тинявся навколо ставка, що тьмяно виблискував посеред галявини. Коли я рухався, мені якось легшало. Це заспокоювало, відволікало від похмурих думок. Я шкодував, що не порішив ватажка на місці. Тепер почвара знову вислизнув із моїх рук. Може статися, що я вже не матиму змоги врятувати сестру…

Я злився на мисливців за те, що вони завадили мені це зробити. Якби вони могли передбачити все, що відбудеться далі, можливо, вчинили б інакше. Але хто ж знав, що так станеться?

Двоє добровольців, які здійняли тривогу, знову приєдналися до загону. Дивна поведінка змусила нас засумніватися в чесності їхніх намірів. Поява Білла й Неда викликала загальне обурення. Їх хотіли збити пострілами з сідла і зробили б це, якби вони не стали благати нас дати їм можливість виправдатися. Вони пояснили, що відбилися від загону ще до привалу; не знали ні того, що наші пішли в розвідку, ні того, що індіанці близько; заблукавши в лісі, стали стріляти, сподіваючись, що ми відповімо їм. Вони зізналися, що бачили трьох людей, але подумали, що то індіанці, а тому постаралися уникнути зустрічі з ними.

Більшість загону задовольнило це пояснення. Вони так міркували: що їх могло спонукати подати сигнал тривоги ворогові? Хто міг підозрювати їх у такій підлій зраді? Але не всі були такої думки. Я чув, як старий Гікмен багатозначно прошепотів своєму товаришеві, скоса поглядаючи на цих приблуд:

– Пильнуй, Джиме! Не спускай ока з цих негідників. Вони щось замислили…

Явних доказів проти них не було, тож їх знову взяли в загін, і вони разом з іншими вмостилися спати. Поганці лежали на березі ставка. Топчучи стежку навколо водойми, я кілька разів проходив повз них. У темряві я міг розрізнити їхні простягнені на землі тіла. Я дивився на них із дивним почуттям, бо поділяв підозри Гікмена і Везерфорда. Але ніяк не міг повірити, що вони зробили це навмисно. Важко було уявити, що вони пострілами попередили індіанців про наближення нашого загону.

Десь опівночі вийшов місяць. Хмар не було. Пропливаючи над деревами, він кидав униз потоки яскравого світла. Це раптове світло розбудило сплячих. Дехто навіть схопився, гадаючи, що вже ранок. Тільки поглянувши на небо, вони переконалися у своїй помилці.