І знову спокійний, чіткий, гучний голос старого мисливця пролунав над галявиною:

– Точний приціл, хлопці! Стріляйте без промаху! Не витрачайте даремно жодної крупинки пороху… У нас він скінчиться раніше, ніж ми розправимося з клятими індіанцями! Не спускайте гачка, поки не побачите очі червоношкірого!

Це попередження було дуже слушне, адже наші юнаки відчайдушно випускали заряд за зарядом і калічили хіба стовбури дерев. Слова Гікмена змусили їх ощадливіше поводитися з запасом пороху. Постріли чулися рідше, але почастішали радісні вигуки, що свідчили про влучання в ціль.

Через кілька хвилин після початку перестрілки сутичка набула іншого характеру Більше не чути було дикого, страхітливого індіанського кличу Лишень подеколи, після вдалого пострілу, лунало наше переможне «ура» або «іо-хо-єхі», яким індіанський вождь надихав своїх воїнів на битву Постріли дедалі рідшали. Стріляли тільки тоді, коли можна було прицілитися напевно. Кожен був зосереджений на своїй мішені і не мав права гаяти час на безплідну перестрілку та пусті балачки.

Можливо, у всій історії флоридських воєн не знайдеш розповіді про сутичку, яка відбувалася б у такій тиші. Іноді навіть западало зловісне безгоміння. Навряд чи колись іще відбувалася битва за такого дивного розташування воюючих сторін. Ми розмістилися двома концентричними колами. Зовнішнє коло – ворог; внутрішнє, довкруж галявини, утворили ми. Відстань між колами становила кроків із сорок, але жодна зі сторін не ризикувала вступити в рукопашний бій. Ми могли перемовлятися із супротивниками, не підвищуючи голосу. Ми буквально могли цілитися в білки їхніх очей! От як відбувався цей бій!

Розділ LXXXIV Смертельний постріл Джека

Розділ LXXXIV

Смертельний постріл Джека

Перестрілка тривала зо дві години, але ситуація не змінилася. Час від часу хтось перебігав від одного стовбура до іншого зі швидкістю снаряда, випущеного з гаубиці, шукаючи надійнішого захисту або місця, звідки можна було б краще прицілитися в наміченого супротивника.

Стовбури дерев не були достатньо товсті, щоб захистити нас. Дехто сховався за ними. Щоб не стати мішенню, доводилося випростуватися на весь зріст, щільно притулившись до стовбура. Інші лежали між корінням, що стирчало над землею, і в такому положенні вели стрільбу.

Сутичка почалася на світанку, а тепер сонце стояло вже високо в небі. У лісі, навіть у самій гущавині, було світло. Обидві сторони чудово бачили одна одну, хоча індіанці мали певну перевагу в тому, що наш тил був відкритий. Величезні маси висохлої хвої опали з гілок і товстим шаром устелили землю, а голки, що залишилися, утворили над нами ніби прозору тюлеву завісу, яка трохи пом’якшувала пекуче сонячне проміння. У лісі було достатньо світла, щоб наші влучні стрільці мали можливість вразити будь-яку ціль завбільшки з долар. Рука, нога, висунуте з-за стовбура плече, навіть край одягу – все враз ставало мішенню й обстрілювалося з усіх боків. Якби хтось надумав виставити голову бодай на десять секунд, він напевно отримав би кулю в лоб – усі стрілки були надзвичайно влучні.