Шум розбудив і решту. Хтось навіть запропонував негайно почати погоню, що збігалося з моїми бажаннями. Але Гікмен був категорично проти. Він пояснив, що в лісі не так світло, як на галявині, і це означає, що ми не знайдемо сліду. Правда, можна запалити смолоскипи, але ми могли б потрапити в пастку до ворога. Навіть просто рухатися вперед при місячному світлі означало наражати себе на небезпеку. Та й обставини змінилися: дикуни вже знали, що ми женемося за ними. У нічній погоні переслідувані перебувають у вигіднішому становищі, навіть якщо їх менше. Темрява дасть їм можливість напасти на нас із засідки і сховатися. Так міркували провідники. Ніхто їм не зміг заперечити на те, тож вирішили таки вирушати на світанку.

Настав час міняти вартових. Вільямс і Спенс мали чергувати разом з іншими. Вони стояли поряд, на одному боці галявини.

Гікмен і Везерфорд уже відбули свою варту і розташувалися на траві. Я помітив, що вони обрали місце неподалік від підозрілих друзяк. При світлі місяця мисливці мали добре бачити Спенса і Вільямса. Мабуть, вони й не збиралися спати. Час від часу я поглядав на них. Їхні голови майже торкалися, ледь підводячись над травою. Мисливці неначе перешіптувалися.

Я і далі собі намотував кола. При світлі місяця я міг крокувати швидше, і мені трохи легшало на душі. Важко сказати, скільки разів обійшов я навколо ставка. Рухався я машинально і не тямив, що роблю. Та минув час, і фізична втома взяла гору над моральними стражданнями. Поступово мою душу наповнив спокій. На короткий час стишилася жага помсти. Я знав причину: я дуже стомився, і всі відчуття наче притупилися.

Я розумів, що це лишень тимчасове полегшення, затишшя між двома шквалами. Та минув час, і я знову став тверезо сприймати цей світ. Я почав уважно придивлятися до того, що робилося навкруги. У яскравому сяйві місяця мені впали в око певні особливості місцевості.

Ми зупинилися серед лісу на галявині, яку мисливці зазвичай називають «глейд» або на місцевому жаргоні – «глід». Це була маленька галявина в лісі, майже не заросла деревами й чагарником. Вона мала правильну круг лу форму, діаметр із півсотні ярдів. Невеликий ставок посеред галявини був теж круглий. На перший погляд навіть здавалося, наче цю природну водойму насправді викопали люди. Він мав завглибшки зо три фути, і вода в ньому була свіжа й прохолодна. Вона виблискувала у світлі місяця, мов срібло.

Галявина була вкрита травою і пахла ароматними квітами. Розтоптані людьми і кіньми, тепер вони давали ще більше пахощів. Це був чарівний квітник, і в іншій ситуації я б залюбки споглядав цю прекрасну картину. Але зараз мене цікавила не сама картина, а, так би мовити, її рама.