Я лежав непритомний і геть нічого навколо себе не бачив. Здавалося, що моя душа вже покинула цей світ. Але я ще мав шанс повернутися до життя. І, на щастя, мій рятівник був поряд.

Коли я прийшов до тями, то перш за все відчув, що лежу по горло у воді, притулившись головою до берега. Біля мене на колінах, також наполовину занурений у воду, стояв мій вірний Чорний Джек. Він мацав мені пульс і з тривогою вдивлявся в обличчя.

Коли ж до мене нарешті почала повертатися свідомість і я розплющив очі, він радісно вигукнув:

– Боже мій, маса Джордже, ви живі! Слава Творцеві, ви живі! Тримайтеся, маса, ви зумієте… ну звичайно, ви зумієте впоратися з цією справою!

– Сподіваюся, Джеку, – прошепотів я.

Та навіть від шепоту мій вірний слуга мало не стрибав од радощів.

Мені вдалося підняти голову, і я роззирнувся навколо. Я побачив страшну картину, і щоб її як слід роздивитися, було більше ніж достатньо світла.

Полум’я, що охопило ліс, вирувало з несамовитим ревом; стояв оглушливий гуркіт, подібний до грому чи шуму урагану. Слух подеколи різали шиплячі ноти і тріск, що нагадував стрілянину з мушкетів – неначе стріляв цілий взвод. Здавалося, що індіанці знову відкрили вогонь, але це було неможливо. Скоріше за все, вони давно відступили перед кільцем нищівного полум’я, що стрімко розросталося.

Але тепер стало ніби менше полум’я і диму. Сухе листя і хвоя перетворилися на попіл, а гілки падали на землю і лежали в густому шарі тліючого вугілля.

Над ними здіймалися високі голі стовбури, охоплені вогнем. Крихка кора швидко розгорялася, а густа смола палала яскравим полум’ям. Багато дерев прогоріли майже наскрізь і здавались величезними розжареними залізними колонами – воістину пекельна сцена.

Спека стояла нестерпна. Повітря аж тремтіло від руху розпечених потоків, навіть волосся на моїй голові було обпалене. На шкірі від опіків надулися пухирі. Повітря, яке я вдихав, нагадувало пару, що вилітає з клапана парової машини.

Я інстинктивно роззирнувся навколо, аби побачити своїх товаришів. Приблизно дванадцятеро перебували біля ставка, але це далеко не всі, нас було півсотні… Де ж решта? Невже вони загинули в полум’ї? Де вони?

Я запитав про це у Джека.

– Он там, – відповів він, указуючи на воду. – Живі-здорові і, здається, всі цілі.

Я глянув на ставок і побачив зо три десятки якихось дивних куль – то були голови моїх товаришів. Як і я, вони лежали по горло у воді і цим рятувалися від нестерпної спеки.

Але інші, там, на березі, – чому вони теж не скористалися цим рятівним способом? Чому залишалися в цій пічці й задихалися від диму? Дим почав поволі розсіюватися, і я вже став розрізняти обриси людських фігур. Однак вони, наче в тумані, набули гігантських розмірів, такими ж величезними здавалися і їхні рушниці.