Навіщо індіанці підпалили дерева – ми так і не збагнули. Можливо, вони сподівалися, що полум’я охопить весь ліс і ми згоримо живцем або задихнемося в диму. Так воно і сталося б, якби поблизу не було водойми. Мої товариші казали, що дим завдав їм страшних мук. Вони напевне задихнулися б, якби не кинулися у ставок і не повистромляли голови з води, рівень якої був на кілька футів нижче рівня землі. Це сталося, коли я лежав непритомний. Мій вірний негр притягнув мене з лісу і опустив у воду, де були всі наші товариші. Він уже гадав, що я помер.

Пізніше, коли дим трохи розвіявся, почався суд над зрадниками. Нещадний вирок виконали, і колишні судді знову кинулись у воду, щоб урятуватися від нестерпної спеки.

Тільки двоє, здавалося, не відчували спеки і залишилися на березі. Це були Гікмен і Везерфорд.

Я побачив, як вони з ножами в руках нагнулися над якимось темним предметом. Це був кінь, якого вранці пристрелив Гікмен. Тепер я зрозумів, чому він його вбив: старий звіролов ще раз довів свою інстинктивну передбачливість.

Мисливці здерли з коня шкуру і вирізали кілька шматків м’яса. Потім Везерфорд пішов до палаючих дерев, швидко зібрав кілька недогарків, притягнув їх до ставка і розклав багаття. Гікмен і Везерфорд, сівши навпочіпки, стали смажити конину на рожнах, зроблених із сучків молодих дерев. При цьому вони розмовляли так весело і спокійно, ніби сиділи біля коминка у власних хатинах.

Решта одразу ж учинили за прикладом мисливців. Муки голоду здолали страх перед розбурханим полум’ям. Через кілька хвилин десятки людей, як шуліки, накинулися на вбитого коня, розрубуючи тушу на шматки.

Тут і стався комічний епізод, про який я згадував. Усі ми залишалися в ставку, крім тих, хто був зайнятий варварським куховарством. Ми лежали поряд у воді біля берега круглої водойми і навіть не думали, що хтось може нас тепер потривожити. Ми більше не боялися вогню, а індіанці були далеко.

Раптом біля нас з’явився новий ворог. Із середини ставка, з найглибшого місця, піднялося жахливе громадище. Ми почули гучний рев, наче на галявину випустили стадо буйволів. Вода миттю збурилася, спінилися, і фонтан бризок полетів нам на голову.

Хоча ця поява була раптовою і фантастичною, у ній не було нічого таємничого. Величезний, огидний тулуб, утробний рев, подібний на мукання бика, – ми добре це знали. То був усього лишень алігатор.

Певно, ми не звернули б на алігатора особливої уваги, якби він не був величезний. Його довжина майже дорівнювала діаметру ставка, а в роззявленій пащі стирчали страшні зуби. Він міг проковтнути будь-якого з нас одним ковтком. А ревіння цього плазуна жахало навіть найсміливіших.