Так було доведено його провину. Вирок винесли негайно: всі одностайно вирішили, що злочинці повинні померти.

– Собаці – собача смерть! – суворо промовив Гікмен, піднімаючи рушницю. – Джиме Везерфорд, бери їх на приціл!.. А ви, хлопці, відійдіть геть. Ми дамо їм ще один шанс зберегти їхнє кляте життя. Нехай, якщо хочуть, біжать до тих дерев, а то опиняться у значно спекотнішому місці… Та відпустіть же їх, відпустіть, кажу, або, дідько б вас усіх ухопив, я стрілятиму в середину натовпу!

Усі, хто тримав злочинців, побоялися, що Гікмен і справді почне стріляти, і підбігли до суддів.

Негідники виглядали геть спантеличеними. Жах відбивався на їхніх обличчях, вони не могли вимовити ні слова, не могли й кроку ступити, наче були прикуті до місця. Жоден з них не спробував тікати. Абсолютна неможливість утечі була очевидна і вбивала в них всяке бажання діяти. Вони не могли нікуди подітися з галявини. Пропозиція втекти в ліс була лишень уїдливою насмішкою розлюченого мисливця. Тікати було нікуди: за десять секунд вони б засмажилися серед палаючих стовбурів і гілок.

На мить усі затамували подих. У тиші було чути тільки один голос – голос Гікмена:

– Джиме, Спенса доручаю тобі, а іншого беру на себе.

Ці слова він сказав майже пошепки. Тільки-но мисливець промовив їх, як одночасно прогриміли два постріли.

Коли дим розвіявся, ми всі стали свідками картини розстрілу. Страта відбулася. Мерзенні зрадники припинили своє земне існування.

Розділ LXXXIX Несподіваний ворог

Розділ LXXXIX

Несподіваний ворог

Як у театрі після зворушливої мелодрами іноді ставлять водевіль, так і після цієї трагічної сцени відбулася істинно безглузда і комічна. Вона викликала у всіх нас сміх, що за таких обставин скидався радше на сміх божевільних. І справді, нас можна було прийняти за маніяків, які надривали животи від реготу в той час, коли на нас чекала майже вірна смерть від руки дикунів або від голоду. Тоді ми не боялися індіанців. Полум’я, яке вигнало нас із лісу, змусило і їх покинути свої позиції, і ми знали, що тепер вони далеко. Обпалені гілки попадали із сосен, хвоя геть згоріла, і ліс проглядався на величезній відстані. Через просвіти між червоними тліючим стовбурами відкривалася перспектива мало не на тисячу ярдів уперед. За шипінням полум’я і безперервним тріском гілок ми здогадалися, що й інші дерева охопило полум’я.

Цей тріск усе більше віддалявся від нас і нагадував слабкі гуркоти грому. Спершу можна було подумати, що пожежа вщухає, однак багряний відблиск над лісом свідчив про те, що полум’я поширюється. Шум і тріск чулися менше, бо долинали до нас здалеку. Наші вороги, напевне, пішли далі, туди, де їх не дістала б пожежа. Вони зникли з лісу, щойно підпалили його, і тепер, мабуть, у савані чекали плодів своєї роботи.