І от нарешті довгождана пітьма лягла на землю. Тільки мерехтіння тьмяного світла ще не згасло в свинцевому небі. По двоє і по троє люди виходили з-за дерев і пробиралися до ставка. Йшли вони нечутно, наче привиди, пригнувшись і легко ступаючи по траві. Ми не могли зробити вилазку гуртом, хоча всім кортіло якомога швидше вгамувати спрагу. Однак засторога старого мисливця стримувала навіть найбільш нетерплячих, і вони чекали, знемагаючи від жаги, поки інші повернуться на свої місця.

І ми чинили цілком розсудливо, бо індіанці, розгадавши наш план, почали обстрілювати галявину ще сильніше. Гриміли рушничні залпи. Дикуни марно розряджали свої рушниці – темрява заважала їм цілитися: кулі свистіли і дзижчали навколо нас, як оси, але пролітали повз.

Раптом хтось несамовито закричав, що індіанці наступають. Усі ми враз порозбігалися від води до дерев. Багатьом так і не вдалося ковтнути життєдайної вологи.

Я весь час нерухомо стояв за своїм деревом. Поруч, як вірний вартовий, був мій чорний слуга. Ми умовилися, що підемо пити по черзі. Джек наполягав, аби я пішов перший. Я вже майже піддався на його вмовляння, як раптом противник знову відкрив вогонь. Ми боялися, що індіанці поновлять атаку, і нам довелося залишитися на місці.

Я стояв і визирав з-за свого стовбура, тримаючи рушницю напоготові, чекаючи вогню з боку супротивника. Раптом руку мою підкинуло вгору, і я упустив зброю – правицю навиліт пробила куля. Я надто далеко виставив плече і отримав поранення. Спершу я глянув на рану. Сильний біль допоміг точно визначити місце поранення. Я побачив, що куля пройшла через верхню частину правої руки, трохи нижче плеча, і далі ковзнула вниз по грудях, залишивши слід на мундирі. З рани широким струменем хлинула кров. Було ще досить світло, і я помітив це. Я став розстібати мундир, щоб перев’язати рану. Чорний Джек уже був біля мене; він розірвав на бинти свою сорочку.

Раптом він з подивом вигукнув:

– Що це таке, маса Джордже? Постріл зроблено ззаду.

– Ззаду? – перепитав я, оглядаючи рану. Я й сам про це подумав, бо відчув, що болить плече ззаду.

Ми ретельно оглянули рану. Розірваний одяг переконав у достовірності нашого здогаду. І я мимоволі вигукнув:

– Це так, Джеку! Значить, індіанці підійшли до узлісся з того боку галявини. Отепер нам кінець!

Ми обидва озирнулися.

І в ту ж мить, наче на підтвердження нашої думки, друга куля, очевидно пущена з протилежного боку, з глухим стуком вп’ялася в стовбур дерева, за яким ми стояли навколішки. Тепер ми не сумнівалися, звідки її було пущено. Ми бачили спалах і чули постріл.