Ясна річ, у такій позі ми вже не могли бачити ні табору, ні дерев, ні навіть землі. Ми споглядали лишень блакитне небо вгорі.

Звісно, це було дуже незручне і болісне положення. Поранена рука робила його просто нестерпним. Навколо нас зібралося майже все населення табору. Чоловіки ще раніше вийшли зустрічати нас, а тепер жінки стовпилися навколо наших розпростертих тіл. Серед них траплялися індіанські скво, але мене здивувало, що більшість жінок були родом із Африки – мулатки, самбо і негритянки.

Вони стовбичили біля нас, дражнили і знущалися над нами. Деякі навіть мучили нас: плювали нам в обличчя, виривали волосся і встромляли в тіло шипи. При цьому вони весь час волали в якомусь диявольському захваті і базікали на незрозумілому жаргоні, який видався мені сумішшю іспанської і мови ямасі. З Джеком поводилися не краще, ніж зі мною. Однаковий колір шкіри не викликав співчуття у цих дияволиць у спідницях: і чорний, і білий однаково були жертвами їхньої пекельної люті.

Частину слів із їхнього жаргону мені вдалося розібрати. Завдяки знайомству з іспанською мовою я нарешті зрозумів, що вони збиралися робити з нами.

Те, що я дізнався, було не вельми втішне: нас привезли в табір, щоб піддати тортурам. Мабуть, ті муки, яких ми зазнали досі, здавалися їм недостатніми, і попереду на нас чекали ще більші. Нашу страту збиралися перетворити на видовище для скаженого натовпу, і ці відьми тріумфували, передчуваючи насолоду, яку їм мали принести наші страждання. Тому нас не вбили на місці, а взяли в полон.

У чиї ж страшні лапи ми потрапили? Невже це були людські істоти? Невже це були індіанці? Невже це були семіноли, що досі ніколи не знущалися зі своїх бранців?

Наче у відповідь на моє запитання навколо нас пролунали дикі крики. Всі голоси злилися в один клич, волали ті самі слова:

– Мулато-міко! Мулато-міко! Хай живе Мулато-міко!

Тупіт копит сповістив про прибуття кінного загону.

Це були учасники бою, наші мучителі. У нічному поході з нами були тільки кілька воїнів охорони, і вони доставили нас у табір. Новоприбулі виявилися воїнами головного загону військ, які залишалися на полі битви, щоб завершити збір трофеїв і пограбування полеглих ворогів.

Я не міг бачити їх, хоча вони були зовсім близько; я чув тільки тупіт їхніх коней. Я лежав і слухав ці багатозначні слова:

– Мулато-міко! Хай живе Мулато-міко!

Я добре знав прізвисько «Мулато-міко» і слухав ці крики з жахом і відразою. Тепер мої побоювання досягли апогею. На мене чекала жахлива доля. Якби поруч зі мною опинився зараз сам диявол, навряд чи ця думка могла б бути більш утішною. Чорний Джек поділяв усі мої побоювання. Ми лежали поряд і могли перемовлятися між собою. Порівнявши наші припущення, ми з’ясували, що вони збігаються.