Це був наш старий план із дуже незначними змінами. Ми чекали ночі, аби здійснити його. Навряд чи можна сподіватися на те, що ліс охолоне, але голод знову починав нагадувати про себе. Коня ми вже з’їли – не такий-то він був і великий. Та й непросто нагодувати п’ятдесят голодних шлунків. Від коня залишилися самі кістки, та й ті геть повисмоктували до останньої краплі, де був кістковий мозок. Навіть від огидного плазуна зостався сам скелет. Жахливо виглядали тіла двох страчених злочинців. Від спеки вони роздулися до величезних розмірів – почався розклад. Повітря було насичене огидними міазмами…

Ми закопали тіла наших полеглих у бою товаришів. Дехто радив зробити те саме зі страченими. Ніхто не заперечував проти цього, але й ніхто не мав бажання копати їм могилу. У таких випадках людей зазвичай охоплює непереборна апатія: тому тіла двох зрадників так і залишилися непохованими.

Не зводячи очей із неба, ми з нетерпінням чекали заходу сонця. Поки вогненна куля ще була в високості, ми могли тільки розмірковувати про масштаби пожежі. Та сподівалися, що вночі зуміємо визначити точніше, яка частина лісу горить і куди нам слід рухатися: саме полум’я допоможе нам врятуватися від пожежі. Із настанням сутінків наш терпець уривався, та водночас і воскресла надія. Потріскування сухих, обвуглених стовбурів майже припинилося, і дим ледве помітно піднімався вгору. Ми сподівалися, що пожежа закінчується і настає час, коли ми зможемо перетнути небезпечну зону.

Невдовзі одна несподівана обставина майже перетворила нашу надію на впевненість. Поки ми чекали, почав накрапати дощ. Спочатку з неба падали окремі великі краплі, але через кілька хвилин пішла така злива, ніби прорвало небесний купол. Ми радо вітали цю зливу – то було для нас добрим знаменням. Нам ледве вдалося втримати нетерплячих молодиків, які поривалися кинутися в ліс. Але розсудливість перемогла, і ми далі чекали в непроглядній пітьмі.

Лив дощ, і хмари, що огорнули небо, прискорили настання ночі. Коли зовсім стемніло, жодна іскра світла не мерехтіла між деревами.

– Вже досить темно, – наполягали найбільш нетерплячі.

Нарешті наш загін вирушив у чорноту знищеного пожежею лісу. Ми йшли тихо, тримаючи рушниці напоготові. В одній руці я ніс рушницю, а інша висіла на перев’язі.

Не лише я був такий покалічений – багато моїх товаришів мали поранені руки. Попереду йшли найсильніші. Очолювали загін два мисливці, а поранені пленталися позаду.

Дощ не переставав лити, і ми змокли до рубця. Над нами вже не було листя і хвої – ніщо не захищало від дощу. Коли ми проходили під обгорілими гілками, зверху сипався чорний попіл, але потоки води миттю змивали його з наших облич. Більшість із нас ішли з непокритою головою. Нам довелося поскидати кашкети і позатуляти ними рушничні затвори, щоб зберегти їх сухими. Дехто позагортав пороховий запал у підкладку куртки.