Максим підійшов до козаків.

— Ну шо, товариство-добродійство, до бою готові?

— Так, отамане! Готові як ніколи!

— Ти зі мною, Степане?

— Та я завжди з тобою, отамане.

Побратими обнялись і поплескали один одного по плечах.

— Ну добре, тоді збираймося.

До гурту підійшла якась бабуся згорблена, старенька-старенька. Кинулась через юрбу до молодого хлопця з раною наче від шаблі на шиї. Козаки зупинили…

— Остапе! Остапе! Це ж ти, коханий мій наречений, Остапе! — бабуся обливалася слізьми — стільки років пройшло, любий! А наче вчора вінчались ми у церкві Пилипівській! А ти ж і поїхав! Поїхав на свою Січ роз трикляту, відразу ж після цього поїхав і не повернувся! Не повернувся, Остапе! А я ж тебе чекала усе життя! Усе життя, любий! Скільки я сліз гірких пролила, Остапе! Чого ж ти одвертаєшся від мене, любий! Підійди ж до мене, Остапе! То ж ти, доле моя!

Степан одводить бабусю.

— Не він то, мамо, не він. Здалося вам.

— То ж ти, Остапе-е-е! — голосно ридає, впавши на коліна, згорблена старенька бабуся.

Ось уже нема на майдані нікого, порозходились геть усі.

І тільки чути скрізь по околиці голосне ридання старої жінки…

* * *

Галина Топеш стояла, обіпершись об стіну храму, і дивилась на красиву місячну ніч.

Гарно як!

«От, Галю, виростеш велика, і будеш жити щасливо-щасливо, не так, як ми з мамою. Ох Галю, Галю — сонечко моє. Спи, доню, спи…

То тато так казав колись…