— Карр! Карр! — кричали ті ворони. — Карр! КаррА!

— О Господи! — гетьман відступив назад.

Ксеня розсміялась. Та ні, не розсміялась — розійшлась голосним скаженим дівочо-сатанинським реготом на всю околицю. Впала набік, ухопилась за тоненьку талію, згорнулась клубочком, била долонею по землі та реготала — наче збожеволіла.

— Цур тобі, пек! — гетьман хрестився і плював через ліве плече. — Злигала мене лиха доля з цими упирями — ой, прости мене, Господи!

— Та Господь тут ні до чого, — Ксеня відходила потроху. — Хі-хі! Ой матінко! Господь тут ні до чого, гетьмане.

Вона встала, обтрусила з себе сміття й кивнула свиті: йдемте до легіонів.

— Та пора вже, — гетьман полегшено зітхнув. Марево давно зникло, та Виговського не полишало відчуття, наче тіло досі там, на гілці, та і взагалі Івана Остаповича дуже лякали оці філософські просторікування недолюдків-вурдалаків.

— Що ви говорили про бойовий дух?

— Те, що рушники на руки ми їм пов’язали, короговки й стяги наші з вами спільні подавали, а толку мало.

— Поясніть їм, що москалі…

Ксеня спинила гетьмана, глянула йому прямо в очі.

— Їм ваші москалі до дідька. Хоча ми й самі, так би мовити…Ха-ха! — дівчина знову розсміялась. Вгамувала себе. — Крові вони хочуть! Розкажіть їм, що на сході повно живої дармової кровиці, котра безглуздо бовтається в прогнилих і прокурених, проспиртованих тілах. Розкажіть, що, чим далі на схід, тим її більше. Розкажіть, як та кровиця пропада, здиха, проливається в землю цебрами через безмозкість тіл, що її вміщують у собі, і ВОНИ — Ксеня кивнула на загони — обуряться! ВОНИ — зненавидять ті тіла! ВОНИ їх порвуть іклами, пережують, стравлять у своїх шлунках і зап’ють НЕЮ — благословенною людською кров’ю! АЖ КарА?!!

Ксеня здійняла руку на легіон.

— КарА!!! — пролунало громовим голосом звідусіль.

— Ну, я вже надивився, — Виговський вирішив іти, та тільки йому дуже кортіло поставити Ксені одне питання. — Ксеню!

— Що, пане?

— Звідки ви знаєте про Іуду Іскаріота?

— Як звідки? — дівчина здивувалась, наче гетьман спитав про щось очевидне. — Я з нього пила, — Ксеня витягла до Виговського свої скривавлені долоні. — Понюхайте, яка у нього кров.

Несподівано подалась уперед і вимазала гетьманове обличчя у ту кров. Той відсахнувся і схопився рукою за натільний хрестик. Марево зникло.

— Піду я вже, — боязко промовив і відвернувся.