— А, москальська морда! — Шевчик рубонув якогось московита і скочив на його коня. — Ньо!

Скрізь шумів бій, москалі намагалися здійснити наступ. Кіннотники Пожарського, славні молодці, неслись туди ж, куди їх направляв Виговський.

Ось-ось мали прибути ляхи.

— Ньо! Ньо! Ану, гнида! — Шевчик махонув шаблюкою, і голова якогось певне навіть боярина полетіла з пліч.

— Шевчик! Шевчик! Ти, вражий сину, чи не ти?

— То ти, Хведько?!!

— Та я ж хто іще! Чого забарився?

— Аби тебе бісову душу не потаскало поперед батька в пекло, так може б і разом дійшли. Ти ж бачив, мене ледь москалі не впіймали!

— А як вирвався?

— Вурдалаки поспіли…

Цієї хвилі, мабуть, аж два загони москалів налетіли на те товариство. Хведько погнав вулицею, а Шевчик, не дивлячись перед себе, дав галоп і перечепився з конем через тин, згубив навіть шаблю і покотився в траву.

— Хведько! Хведько! Вража душа, виручай! От гад, знову лишив. Ну що за день сьогодні! Чи ніч?

Шевчик схопився і побіг ок лихій годині ховатись за хату.

— Ой горе ж мені! Мабуть, начисто всі тельбухи повідбивав.

Були високі кущі полину за хатою, то козак туди і шубовснув. Хоч і сховався ганебно, а все ж не втримався від спостереження за боєм.

— Ану хлопці, лупи бісових москалів! Дави їх, сучих дітей! Ну! Та бий же ти зліва, зліва! Куди ти поліз? Ух! Хай тобі земля пухом! — Шевчик перехрестився… — А ти що робиш? Он москаль, он! Молодець, побачив. Бий же ж його шаблюкою! Ну! Хай січе, з пістоля стріляй! З пістоля вали гниду!

Бух!!!

— Ну хоч хтось мене слухає.

…Те, що зчинилось сеї миті в Соснівці, потягло б на окремий роман чи хоча б повість. Але я, певне, оддам таку честь колегам, які вже на подібні теми й так багацько понаписували.

* * *