— Я все розумію, Максиме.

— А якшо він ше й отримає меч, це буде край.

— Отамане! — то Степан.

— Шо?

— Худоба по селу казиться. Певне, вже летять.

— Так. Усе. Ходімо, Степане. Стрічать.

VІІ

VІІ

Виговський прибув до ставки Ксені зразу після сутінок. Перед його ясні очі постала не вельми струнка картинка: легіонери поспіхом шикувались і на цей час відправленими були, може, коло двох сотень вурдалаків. Одні знімати москальські дозори перед табором Пожарського, другі — на допомогу підлипенським козакам красти кінний резерв.

— Як у вас справи, Ксеню? — сухо промовив гетьман. Його не вельми вражала обстановка.

— Бойовий дух слабкий, пане гетьмане.

Ксеня сиділа під старою осикою, так, як і в ставці Виговського, задумливо вирячивши оченята.

— Ой, люблю я це відчуття — бр-р! — дівчина струснулась, наче в лад дрижанню осикового листя. — Мурашки по шкірі! Знаєте, чого вони дрижать?

— Не вельми.

— Іуда почепився, отам, — дівчина кивнула на високу-високу гілку, довгу таку. — Дуженько він трусонув бідне деревце, і язика висолопив, смішно так, — трохи помовчала.

— Коли то було, — гетьман і собі про щось міркував.

— Та не скажіть, не так і давно, листочки он і досі од того удару тремтять. Бачите, особливо на тій гілці.

— Ну не на Україні ж він повісився, не на цьому ж дереві, — Виговський іронічно усміхнувся.

— Як не на цьому? — Ксеня дуже здивувалась. — Та он же він висить!

Гетьман звів очі. Чого? Чого він це зробив? Краще б не робив, бо ледь не згинув од побаченого. На гілці теліпався вже трохи перегнилий труп якогось невисокого чоловіка. Над ним зараз, серед ночі, роїлася купа мух, і ще на гілках дві ворони всілися.